Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:
«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».
І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану — він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».
І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову — чи продовжити стару — боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною — годі плакатися в чужі жилетки!
Зважившись на поїздку до Калуги, цариця вбирається в чоловічий — гусарський! — костюм — віднині ніяких жіночих слабкостей! Вперед!
Але тут виявилося: одного чоловічого костюму замало. Потрібний ще й дозвіл, аби вона могла залишити Тушино — це ж треба!
Змушена прохати «воїнство», аби воно відпустило її в Калугу до мужа свого. «Воїнство» — в дусі єзуїтів — дозволило їй залишити Тушино, але тільки... самій. Без права будь-кого брати з собою! Ще й прислали їй листа, у якому чи не насмішкувато писали, що «цариця прислала просьбу, щоби їй дозволили поїхати до мужа. Їй це дозволили, але під страхом смерті заборонили будь-кому рушити від війська з прапором...».
Навіть король не міг домовитися з «тушинськими поляками», а де вже було їй те зробити. На щастя, деякі з них вже почали шкодувати за Дмитрієм (він з Калуги надсилав їм «ласкаві», так звані «прелестные письма», обіцяючи — вкотре! — все, чого вони захочуть!). Тушинці почали вагатися — що робити? Підтримати короля чи Марину — як законну царицю? Іти за нею чи видати її Сигізмунду? Або Москві? І загроза, що її можуть видати Москві — вона просто стане розмінною картою в політичній грі, — була дуже реальною.
Усе зваживши, цариця вирішує втікати з Тушина. Потай. Ось тоді вона рішуче — у ті дні її вже не визнавали піддані — зодягається в гусарський костюм. Все. Немає більше місця жіночим слабкостям, нидінню, скаргам... Все, все, все!!! Віднині вона — фурія! ФУРІЯ!!! Діва-воїн Валькірія — вперед! Тільки вперед. Всі мости вже спалені, і назад, для відступу, шляху вже немає. Вперед — це значить до Калуги, до Дмитрія, і там треба все починати спочатку. Звідти, зібравши та перегрупувавши сили, йти на Москву. Бо в Кремлі вже й так засидівся Василій Шуйський. Хоч трон під ним і хитається — чутки доходять, — але він все ще сидить. Йому треба допомогти залишити його. І це зробить вона з Дмитрієм. Тож тільки вперед, до Калуги, де Дмитрій збирає нові сили для походу на Москву.
Втеча з Тушина до Калуги відбулася в ніч з 23-го на 24 лютого 1610 року.
Вдень за нею пильно слідкували, але з настанням темряви нагляд послаблювався — куди, мовляв, жінка проти ночі побіжить? Навколо краї пустельні, морозяні, все загачено снігом, тільки вовки виють під місяцем, од проміння якого іскриться сніг.
Марина тому й вибрала ніч, що ніхто в цей час не сподівався, що вона зважиться вирушити в далеку дорогу, тож нагляд за нею до ранку ставав не дуже пильним. Можна б сказати, ніякого нагляду вночі за нею не було, тож тікати й вирішила саме в нічну пору. І буцімто лише в супроводі двох — правда, надійних слуг, служниці і служника, що й зовсім малоймовірно. Краї там були дикі й глухі, загачені снігами, і втрьох зважитись на далеку подорож краями, де вночі рискають сіроманці, а вдень зграї двоногих розбійників...
Дорогою втікачі, збившись зі шляху (не дивно, ніч була глупа, до самого ранку мело і не видно було ані цяточки), опинилися у Дмитрові, де було військо гетьмана Сапеги, яке воювало там з військом Василя Шуйського.
Втікачі на те побоїще й напоролися, як тільки засіріло.
Марині ще й пощастило, що потрапила в розташування не царських військ, бо тоді подорож для неї й закінчилася б, а в польське.
Гетьман до неї поставився приязно, лише буркнув: «Роби, як хочеш». Марина якось зв’язалася з Калугою. Звідти надійшла відповідь: таємно вибиратися з польського війська і прямувати в Калугу до Дмитрія, не давши полякам можливості відправити її під Смоленськ у табір Сигізмунда.
Варто зазначити, що поява у польському війську цариці Марини — та ще й в гусарському вбранні — зчинила фурор. Чи щось схоже на нього. І всі поляки збіглися подивитися, а яка ж вона, полячка, котра російська цариця?
Буцімто Марина Мнішек заявила перед солдатами Сапеги:
— Як мені, руській цариці, з такою ганьбою повертатися до моїх рідних у Польщу, то краще вже загинути в Росії — це у відповідь на запитання, як вона зважилася глупої морозяної ночі в чужих краях мандрувати. — Я розділю з моїм мужем усе те, що нам Бог визначив!
Конрад Буссов засвідчує, що Марина Юріївна перед втечею з Тушина «веліла зробити (очевидно — виготовити. — В. Ч.) собі з червоного оксамиту чоловічий костюм польського покрою, наділа його (між іншим, її перший чоловік цар Дмитрій Іванович любив носити такі костюми. — В. Ч.), озброїлась рушницею та шаблею (о, це вже щось!), а також взула чоботи та шпори і вибрала гарного швидкого
