Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

І ще: що робити?..

Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.

З'явилась якась «Чорна рука». Вже з два тижні, з першого дня страйку. Вибили вікна адміністрації. Вимазали дьогтем і викачали в пір'я австрійського офіцера. На гетьманських і німецьких оголошеннях надписують непристойні слова. Німці кажуть на робітників. Робітники обурені.

Катря заспівала:

— «Ах, зачем эта ночь так была хороша? Не томилась бы грудь, не страдала душа…»[353]

Селяни охоче дають хліб, картоплю тощо. Підвозять, немов на базар на продаж. Ми зараз ідемо до «погорілої хати» для організації постачання харчів із цього села. Відповідь наготуйте на вечір…

— Все?

— Все, — сказала і Катря. — «А она на любовь смотрит так холодно…» Хочете суниць? Це я для вас назбирала. — Вона простягла жменю, повну запашних ягідок, і висипала Зілову в рот зразу всю.

— М-м-м… Я задихнуся! — Він над силу ковтнув. Катря звелася, перестрибнула струмок і стала на камінь.

Уважно вона роздивилася навкруги. Ліс стояв тихий, крізь стовбури де-не-дс просвічували зелені вруна.

— Чудово! Можете класти… Ви читали, такий єсть український письменник Франко?

Зілов акуратно згорнув папірець, втис його у бляшаночку і поклав її на місце.

— Катре!..

— Що?

— Ні… Нічого… — Зілов зітхнув.

— «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний — подивися, дівчинонько, який я моторний…»[354]

Заливаючися в два голоси, вони вийшли з ліска на дорогу і звернули праворуч, на захід. В цьому місці на перехресті стояв роздоріжний стовпчик. На дощечці в той бік, куди вони рушили, стояло: «Бидлівці, 18 верст».

Але зразу ж, з-за повороту, назустріч їм виїхала бричка. Двоє гетьманських стражників, вартових, сиділи в ній — з гвинтівками за плечима, шаблями при боці, револьверами на поясах.

— Стій! — гукнули вони разом, рвучко спиняючи сивого огиря.

Зілов і Катря стали.

— Хто такі і куди?

— По хліб, пане добродію, по харчі! — заквапилася Катря прохальним, жебрацьким тоненьким голоском і вся враз зробилася якась менша й тонша. — На базарі нічогісінько, живемо по-городському, своїх городів не маємо…

— Подсведчіньє! — буркнув той, що намагався говорити по-російському. Звертався він виключно до Зілова, з-під брів оглядаючи його косоворотку, захисного кольору штани і якогось «бувшого» кольору кашкет. На Катрю він і не глянув.

Зілов, не поспішаючи, переклав згорнутий чувал з-під лівої руки під праву і добув з кишені папірець. Стражник кинув бровами на очі і величаво його розгорнув. То була студентська посвідка п'ятнадцятого червня поточного року зачисленого на математичний факультет Київського університету святого Володимира[355] Миколи Ферапонтовича Макара. З'явитися до початку семестру, як свідчив студентський білет, Микола Ферапонтович Макар — рік народження тисяча дев'ятсотий, православний, парубок — мав першого вересня цього року.

Стражник ударяв по конях, біда заторохкотіла геть, і, загорлавши пісню ще дужче, Зілов з Катрею рушили шляхом униз.

— Ким би ви хотіли бути, Зілов? — запитала Катря, коли пісня була доспівана.

Зілов відгукнувся зразу:

— Я буду полярним дослідником! Звичайно, — зразу ж Перебив він себе, — вже тоді… потім, після революції, коли буде Радянська влада.

— Полярним дослідником?!

— Розумієте, — загорівся Зілов, але зразу ж зніяковів, — це дуже цікаво. І страшенно потрібно, — негайно ж додав він. — Полярні країни — це ж єдина біла пляма на земній кулі. І саме там сховані секрети кліматів, пір року, взагалі погоди. І це не тільки романтика, тобто зовсім не романтика, — мерщій виправився він, — і не просто «чиста наука». Прикладне значення полярних досліджень… От візьміть, скажімо, Кука[356], Дежнєва[357], Нансена[358], Макарова[359], Берінга