Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Тоді з президії раптом вихопився юркий і розтріпаний чоловічок. Чорні вусики він обсмикував униз. Це був конторник Головатько — курінний отаман і голова «Просвіти».
— Я повноважний заявити, — заторохтів він, — від «Куреня» і «Просвіти», що для всіх щирих українців самостійна українська державність над усе, і тому… се і те — залізничники цілком і беззаперечно поділяють позицію головного комітету, панове добродійство!
Голова зборів, машиніст Страновський, стояв поруч, спустивши голову низько на груди і звівши плечі високо догори, руки він впер в боки, і його довга борода тріпотіла на протягу. Раптом він випростався.
— За наші вимоги?!
Тисячі рук, мов одна, сплеснули догори.
— За пропозицію головного комітету?
Гомін і шелест покотився зібранням з краю в край — кожний повертався і роздивлявся навкруги. Сплеснув сміх. Жодної руки піднесено не було.
— А де ж той самий «Курінь»? — глузливо і високо гукнув хтось іздаля.
— Вони не покинули роботи… се і те, і вони не могли прийти! — заверещав Головатько, сіпаючи вуса вниз.
— Ганьба! — залементувала зала. — Геть штрейкбрехерів!
Стах заклав чотири пальці в рот і свиснув, як у степу. Але Страновський знову підвів руку вгору:
— Нехай же представник так і перекаже своєму комітету. А тепер, товариші, дозвольте наш районний комітет професійної спілки оголосити страйковим комітетом!
— Ура! — закричав від дверей Золотар, і його вигук зразу ж підхопили десятки й сотні голосів.
Сонце вже схилилося на захід, а мітинг не кінчався. Страйковий комітет доповідав про форми проведення страйку і роль кожного відділку. Страйковий комітет попереджав про можливі випадки провокацій. Пожежники, електрики, службовці продуктових крамниць і медичний персонал повинні стати на свої місця — вони мали брати участь у страйку, працюючи. Пікети страйкарів мали позмінно бути і в майстернях, і в депо, і на матеріальному дворищі. На всіх відділках мали постійно чергувати функціонери комітету для роз'яснень робітникам.
Зілова призначено черговим у депо, і він негайно вирушив на свій пост.
Сонце щойно сіло, місто огортали тихі літні сутінки.
То тут, то там уздовж колій спалахували вже шеренгами ліхтарі. На заході небо було ще рожеве по горизонту, а трохи вище — яскрава блакить. Колії були тихі й порожні. Величезні ешелони стояли мертві й непорушні, немов величезний вагонний парк і кладовище мертвих паровозів. Рідкі перехожі пробиралися поспішно й полохливо. Через кожні сто кроків — скрізь — стояли німецькі патрулі. Кілька німецьких солдатів без зброї, з невеличкими цеберками і паками папірців у руках посувалися повільно від ліхтаря до ліхтаря. Вони розклеювали оголошення.
Під одним з ліхтарів, приглядаючись до щойно наклеєного оголошення, стояв Піркес. Зілов мовчки потис йому руку і теж спинився. Папірець був ще вогкий, і розібрати було важко. Вони змогли прочитати тільки чорний шрифт:
Штаб німецької армії фон Ейхгорна [350] і в кінці:
Над керівниками страйку і тими, хто листовно чи усно провадитиме агітацію за страйк, буде вчинена нещадна розправа.
В инні в руйнації залізничних шляхів або намаганні до такої руйнації — каратимуться смертю.
Мовчки вони пішли далі разом. Сутінки щохвилини густішали. Силует вокзалу навпроти раптом спалахнув тисячею вогнів. І це було так чудно — він стояв вогнистий і розкішний, мов різдвяна ялинка. Величезний, гомінкий, найбільший в країні вокзал був тихий, як хутір у степу: кур'єри не підкочували, не гуркотіли важкі товарні маршрути, не чути було й гудків, навіть сигнальний дзвін на пероні коло службових дверей не відбивав повісток і відходів — не було ні перших, ні других, ні третіх дзвінків. Ріжки стрілочників мовчали. Це було моторошно, як смерть.
— Що ж, — задумливо мовив Зілов, — якщо страйк затягнеться, то доведеться братися до… руйнації колії…
— Слухай! — згадав раптом Піркес. — Ти чув про «Чорну руку»? Сьогодні мені запропонували вступити до організації «Чорна рука»…
— Що?! — Зілов аж спинився. — Тобі? «Чорна рука»?
Але тут інше відвернуло їхню увагу. Між колій просто на них тісним ладом прямував великий загін солдатів. Це не були німці — на солдатах були гімнастерки, і багнети на гвинтівках полискували тонкі та гострі. Трохи осторонь ішов командир, помахуючи в повітрі коротким стеком.
— Вацек Парчевський, — прошепотів Піркес, — з своєю комендантською сотнею… — Він зробив рух, щоб сховатися в тінь, але вже було пізно.
— Алло! — гукнув Парчевський. — Хлопці? Привіт! Ви це куди?
Він підійшов до Зілова з Піркесом і спинився, пропускаючи своїх солдатів повз себе.
— Сотня! — гукнув він, коли остання шеренга відійшла кроків із двадцять. — Стій! — Сотня закам'яніла. — До ноги!.. Вільно!.. Можна покурить… Здорові! — він простяг товаришам руку. — Тебе, Зілов, я з випускного вечора так і не бачив. Закуримо? Життя наше мотузяне… Страйкуєш?
