Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Він нап'яв гуньку наопашки і стрибнув через перелаз. До переліска було з добрий кілометр, і через голу толоку.

— Біжіть же мерщій до млина!

Поли гуньки віяли за ним позаду, мов крила сполоханого птаха. З сусіднього двору теж вискочив якийсь дядько і метнувся вслід за Потапчуком. Ще за мить уже через вигін до ліска бігло постатей із п'ять. Чоловіки й парубки вважали за краще не потрапляти німцям і карателям на очі. Сусідська дівчина щось гукала навздогін втікачам високим істеричним голоском. Сполохана квочка заходилася на гвалт серед вулиці. Зілов і Катря вибігли за ворота, щоб устигнути до ставків.

Але було вже запізно. З-за дубняка, з гори, на дорозі від села враз з'явились п'ятнадцять чи двадцять верхівців. По дорозі вниз вони бігли риссю просто сюди, на Слободу. Стара Потапчукова стояла серед двору з глечиком молока в лівій руці і правою низала на грудях дрібиенькі-дрібненькі хрестики.

— Слава Йсу, слава Йсу, слава Йсу… — безупинно ворушилися її старечі вуста: з переляку вона сплутала, яку їй читати молитву.

— Не встигнете! — зашипів Гараська на Катрю й Зілова. — Переймуть… біжіть вже до школи… під стріху лізьте… на горище хід є…

Зілов і Катря стрімголов полетіли через вулицю, поки відстань між кіннотниками і шкільною хатою була ще не в погляді з гори. На щастя, це було тільки кроків із сто. Вони з розгону перестрибнули низьку кам'яну огорожу і вдарилися об стіну. Стіна школи з цього боку здіймалася глуха — без вікон і дверей, — вихід був тільки на той бік, у двір. Огинати велику хату не було часу. Зілов став плечима до стінки і підставив Катрі долоні човником на коліні, як то роблять маленьким верхівцям, щоб допомогти їм сісти на коня.

— Мерщій на плечі, вчепіться за бантину, он щілина на горище, може, проліземо. Скоріш!..

— А ви?

— Та ну!

Катря скочила на плечі, руки якраз обхопили бантину, вона підтяглась на руках, але гімнаст з неї був абиякий, вона зразу ж обвисла і зашкрябала без пуття носками по стіні. Та Зілов враз дуже підплигнув і так штовхнув її знизу, що вона підлетіла і головою запоролася просто в солому. Зате тепер було куди сперти коліна. І Зілов уже сидів поруч із нею, — він підплигнув з землі вдруге, мов до трапеції, і йому досить було вхопитися кінчиками пальців за бантину. Крізь щілину під стріхою вони над силу пропхалися на горище. Тої ж секунди коні промчали повз те місце, де вони щойно були.

— Як бачите, — іронічно прошипів Зілов, — і футбол з атлетикою можуть стати інколи людям в пригоді!.. — Тільки півгодини тому вони кричали одне на одного в суперечці про це. Катря засуджувала і відкидала всякий спорт, а надто футбол, вважаючи це за привілей для кретинів і нероб. Старий футболіст і трохи не з колиски спортсмен, Зілов мало не зненавидів Катрю за такі думки. Саме на цьому він і зірвав собі голос у суперечці.

Катря не сказала нічого Вона була надто задихана, та й сильно боліла нога в тому місці, куди Зілов заїхав їй кулаками, а потерти уражене місце було якось незручно. В поросі й павутинні горища не було видно нічого, і зразу повен рот набилося глини й якогось ні'р'я Катря присунулася до краю і почала розсувати дірочку в соломі. Поле зору розстилалося звідси широке — на три боки.

П'ятеро кіннотників гнали через вигін до переліска. Але втікачів уже видно не було — вони встигли добігти до лісу. Решта кіннотників спинилася і слухала, що їм говорив їхній командир. Це були «свої», гайдамаки, з довжелезними нагаями, прив'язаними до зап'ясть. Старшина кінчив, і вони повернули назад, у Слободу. Проминувши школу по вулиці, вони завернули за ріг і раптом затупотіли зовсім близько, по той бік хати. Почулися перегукування, лайки й команда.

— Сюди… вони в'їхали в шкільний двір, — прошепотіла Катря. — Треба тікати. Це за нами…

— Пізно, — буркнув Зілов. — Коли й вискочити, то вулиці ми вже не перебіжимо… Може, десь можна заритися в солому?.. — Він поплазував на животі через горище на другий бік — на бік, що у двір. Його притягувала щілина в стрісі і лезо сонячного проміння, що пробивалося крізь неї Катря сполохано щось шепотіла йому, але він спинився тільки годі, як щілина була вже просто перед його оком.

Зілов з Катрею помилилися. Безпосередньо їм поки що нічого не загрожувало. Кіннотники заїхали у двір зовсім не тому, що буцім помітили втікачів. Просто шкільний двір був найбільший, і вони заїхали сюди розташуватися. Козаки сплигнули на землю, зразу ж розкульбачували, путали коней і пускали їх пастись. Спиною до школи посеред двору стояв, уже злізши з коня, й старшина. Це був стрункий хорунжий в елегантній одежі, лакових чоботях, із стеком у руці. До воріт в цю хвилину підкотив парний фаетон з фурманом-австрійцем на передку. Фаетон спинився, козаки стали струнко, і з фаетона легко виплигнув опецькуватий, з рудуватими бакенами австрійський офіцер. Він недбало віддав честь на привітання козаків. За ним виліз з фаетона поміщик Полубатченко. За хвилину під'їхало ще з десятеро вершників-австрійців і між них на вороному жеребці, з поцяцькованим ясно-блакитним тільником — управитель Петрович. Всі рушили в двір, і стрункий хорунжий поспішив їм назустріч.

— Репетюк! — прошепотіла Катря, що підповзла теж і дивилася крізь солому поруч Зілова.

Справді, то був Репетюк. Золоте пенсне на широкому ланцюжку полискувало проти сонця, торс облягав тісно елегантний френч з золотими закарвашами, на рукаві блищав великий парчевий тризуб, на кургузій мазепинці — синя бляшка з жовтим левом, зіпертим передніми лапами на скалу. Він взяв на честь австрійському офіцерові, клацнув шпорами і потис руку панові Полубатченкові. Петровичу він злегка кивнув.