Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Чого ж ви хочете від нас? — запитав Козубенко, дивлячись повз пенсне Антоніни Полубатченко кудись на двері першої галереї. Там докінчували третій куплет, і спів уже захопив увесь натовп:
Если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, — Дело всегда отзовется на поколеньях младых …
— Президія повітової юнацької спілки уповноважила мене запропонувати й вашому Союзу робітничої соціалістичної молоді[349] ввійти в об'єднання юнацьких організацій.
Всі мовчали.
— Але, — перевів нарешті Козубенко погляд на кінчики черевиків Антоніни Полубатченко, — але ж чи вам, пані, відомо, що наш союз ми звемо Союз робітничої молоді… Третій Інтернаціонал?
— То що? — знизала плечима дівчина. — Ви утворите в вашому союзі національні секції, і українська секція ввійде в наше об'єднання.
— Т… так, — сказав Козубенко, і знову запало мовчання.
— Прощайте!..
Він поклав руки на плечі Золотареві й Зілову, що стояли обабіч, крутнув їх і так швидко рушив з місця, що Стах, який ховався в нього за спиною, враз опинився просто перед Анто-ніною Полубатченко. Це був страшенний конфуз: саме в цю секунду Стах, ще за спиною в Козубенка, висолопив їй язика, скривив гримасу і склав дулю. Язика він встиг хутко ковтнути, палець із дулі висмикнути, але рука так і зосталася неприродно простягнута вперед з випростаним указовим пальцем.
— Що ви? — сахнулася розгублена панночка, мимоволі хапаючись оком в напрямі, куди вказував Стахів палець. Палець указував на трансформаторну будку. На сірих сталевих дверях був чітко вималюваний череп на двох схрещених кістках.
— Зніміть пенсне! — прохрипів Стах із жахом. — Негайно! — Мимоволі панночка зірвала з носа пенсне. — Це трансформаторна будка. Вас може ударити током в десять тисяч вольт!
Стах крутнувся на місці і пошкандибав навздогін за товаришами. Дотеп н'е був з першосортних, але Стах утішав себе тим, що в дурниках зостався не він. Обличчя в представника повітової юнацької спілки, курсистки-медички Антоніни Полубатченко, взялося густо-червоними і синіми плямами. Вона мерщій наділа пенсне, похапцем натягла рукавички і швидко закрокувала геть.
Мітинг в галереї саме почався.
Народу зійшлося щонайменше тисячі три, але тиша панувала така, що чути було цвірінчання горобців з даху. В кутку на помості стояв районний комітет професійної спілки службовців, майстрових і робітників правобережних залізниць — у повному складі. Конторник Вікторович тихим, але дзвінким і пристрасним голосом читав вимоги до міністерства шляхів:
— «Ми вимагаємо негайно сплатити затримане за чотири місяці утримання. Ми вимагаємо збільшити хлібний пайок. Ми вимагаємо додержувати восьми— і шестигодинного рабо-чого дня. Ми вимагаємо визнати і затвердити нашу професійну спілку…»
Коли він скінчив, грім оплесків довго не вщухав, перекочуючися з кутка в куток.
— Голосувати! — сплеснули з усіх боків вигуки, і вже руки нетерпляче потяглися вгору.
Голова районного комітету, машиніст Страновський, вийшов наперед.
— Зараз ми проголосуємо! — гукнув він. — Але попереду я повинен дати слово представнику головного комітету нашої спілки.
Вибух оплесків зустрів невеличкого чоловічка в формі движеиця. Це було здорово — спілка, значить, немарно існувала: от вона надіслала на страйк і свого представника. Оплески були дружні, заохочувальні.
Представник дорожнього комітету не сподівався на таке і трохи розгубився. Він зняв окуляри і протер їх носовичком. Потім поторсав свою невеличку борідку.
— Громадяни залізничники! — гукнув він. — Я, власне кажучи, командирований від головного комітету не до вас, а до Одеси! — Легкий гомін розчарування перебіг по лавах. — Але страйк захопив мене якраз на вашій станції, і я прийшов сюди до вас. Я не буду казати вам промови. Коли дозволите, я зачитаю вам резолюцію, яку щойно вчора ухвалив головний державний комітет.
Шумливий рух і радісні вигуки знову заохотили його. Головний дорожній комітет, центральне керівництво професійним рухом, отже, було тут, з робітничою масою. Три тисячі вичікувально й напружено подалися вперед.
Хвилюючись, представник розгорнув великий папір і прочитав:
— «Враховуючи фактичний стан справи і визнаючи, що страйк, як спосіб боротьби, загрожує в цей час руїнницькими наслідками для професійного будівництва, оголосити всім членам союзу про безумовну неприпустимість страйку…»
Хвилюючись, він знову згорнув свій папір, бо він уже закінчив.
Але в галереї і далі стояла абсолютна, напружена тиша. Три тисячі людей затамували дихання. Що? Головний дорожній комітет не тільки не підтримував страйку, а забороняв його?.. Не рухаючись, непорозуміло люди кидали погляди на своїх сусідів. Що ж це таке?.. Було так тихо, що далекі, сторонні звуки
