Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, — не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав — не ворогiв а братiв своїх.
— Та ми хотiли зараз рушати.
— А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв… ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених..
— Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. — повiдомив Петро.
— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же вашi справи? — спитар вiн збентеженого диякона.
— Та справи, — зiтхнув той, — аки подобає: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць нiякий бiс… От тiльки тут нещастя…
— Ну, спасибi, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — I вам, хлопцi, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещастi ми всi виннi.
Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн.
Дарина пiд час цiєї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.
— А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? — спитав вiн уже спокiйним голосом. — Язика в дорозi не здобули?
— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость — «бий ляхiв»! Ну й мусили припинить…
— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.
— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий… Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…
— Тiєї, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, — докинув Петро.
— Так, так, — усмiхнувся Найда, — у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника… а, опрiч того, й пiдданця великої царицi, що простягла нам свою державну руку… То наш обов’язок — не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможної панни!..
— Ну от, i ми всi так думали…
— I добре думали, спасибi вам! — гаряче мовив отаман.
— Ге-ге! — осмiхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю милостю, усе змiркував, i коли привели… Петро його спiймав за брамою…
— Еге ж, я з дiдом! — озвався парубок. — Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи є там ляхи й скiльки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..
— Так i було, — кивнув головою диякон. — На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру… про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi… а брехня єсть од диявола, бо вiн батько її… То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому…
— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Українi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв.
— Ой, не заслуговую я на це! — знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. — Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця!
— Можна! — захоплено вiдповiв отаман. — Можна до найкращих лицарiв i дiтей України прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!
— Панна? Дочка? — загомонiли спантеличенi козаки.
— Та що ж це таке? — не мiг отямитися вiд здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi!
— Даруйте, шановнi лицарi, — в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману… я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила…
— I мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знiчений диякон… — Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють.
При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом:
— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!..
— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки.
Найда й Дарина на якийсь час
