Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами вiд коменданта..

— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?

— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?

У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.

— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м’якше спитав вiн.

— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.

— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.

Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.

На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.

— «Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!..» Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.

— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.

— Вiд отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!

— Отр ту ляхи давали — i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

— Та де ж вiн, хто схопив його? — перепитав отаман.

— Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки,.одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!

Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…

— Скiльки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.

— За два днi доскачемо! — вiдповiв жовнiр.

— Ти проведеш нас?

— Хоч на край свiту!

— Замок укрiплений?

— Неприступний!

— А скiльки жовнiрiв?

— Душ iз триста.

— Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… — Найда нервово прикусив вус…

Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…

До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

— Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб’ємося так далеко однi? — почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.

Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.

— Однi? — гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. — А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi — тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!

— Усi, усi! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

—