Останні орли - Михайло Петрович Старицький

До нього пiдiйшов Петро.

— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…

— Та от саме про це i я думаю, — вiдповiв диякон. — Пiдночувати — не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця — козацького сонця.

— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?

— А в якiй одежi — не розiбрав?

— Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.

— Ха, ха! — розсмiявся диякон. — Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.

— I то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-що… як же менi тепер батьку Найді на селi показатися?

— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! — Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з’явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.

— Тiкати був надумав, насилу догнав, — захекавшись вiд утоми, доповiв парубок.

— Е, то це штучка! — протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд.

— Авжеж! — пiдтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вiтра в полi! Я кричу — лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез… нашi — хто сюди, хто туди… а конi стриноженi… Ну, догадався я нарештi, свиснув… кiнь i почув, заiржав здаля, я ще… I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря.

Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок — признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах… Дiвчина мовчала, геть розгубившись.

— Ну, — пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик?

— Нi! — нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна.

— Виходить, ти все брехав? — заскреготiв зубами ватажок.

— Мимоволi… а тепер по чистiй совiстi… як перед богом.

— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi…

— На бога! Постривайте! — розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу… — I вона схопилась за шаблю.

Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н’ зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги.

З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками:

— Смерть ляхам! Бий собак!

Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi — до поставлених у козли списiв i мушкетiв.

Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю.

Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: «Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк!»

Диякон закам’янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: «Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!»

Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка.

Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:

— Хто ти?

Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула:

— Найда! Рятiвник наш!

— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп «полякiв» i їхнiх «ворогiв». Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана.

— Чи багато ми бiди накоїли? — тривожно звернувся до всiх Найда.

— Поранили чоловiк iз п’ять, — вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, — та