Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.

— Оце дiло! — Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: — Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не «проше пана», а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.

Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.

— Я, я… i я… — залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.

— П’ять! — вiдрахував Найда. — Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, — бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся вiн до решти гайдамакiв, — одягнiться теж у польськi жупани, — та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.

— Розумiємо, розумiємо! — загомонiли козаки.

— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.

— Тут я! — гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:

— Гм… Добре… Зiйде! — i вже голосно звернувся до гайдамаки:

— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?

— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.

— Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?

Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.

— Нi, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит

— Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.

— От халепа! — у розпачi скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…

— Хiба пошити? — порадив хтось.

— Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.

— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. — Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, — ген пiд тим гайком живуть пилипони — миттю злiтаю!

Найда несказанно зрадiв.

— Лети ж хутчiй! — звелiв вiн. — Добудь двi пари одежi — тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

— Як може пан питати! — вiдповiла дiвчина.

— Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.

Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.

Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав їхнiй загiн не ранiше як за чотири днi.

Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок.

— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.

За чверть години весь загiн уже був на конях.

Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.

Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.

— Ну, панове, — промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, — з богом! I не жалiти коней! Гайда!

Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й покрикував фурмановi: «Швидше!» Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: «Погоня!» Справдi, коли екiпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупiт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: «На бога! Щодуху! До брами!». Заляскав батiг по спинах коней, i каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв все ж наздогнав її коло самих ворiт — виявилось, на загальну радiсть, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолi з полковником Стемпковським.

Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною усмiшкою вислуховував тепер ламентацiї ’ Кшемуського про невдалий похiд та несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки своїй кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти їхнiй невеликий загiн. Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв неприступний, що без артилерiї його взяти неможливо i що лiпше, нiж затрачати на це зайву