Жінка у білому - Вилки Коллінз
Будь-якій іншій жінці я сказав би ті вирішні слова, які не смів, досі не смів сказати їй. Її цілковита безпомічність, самотність у житті й залежність від обережної ніжності, з якою я тільки й міг звертатися до неї, страх потривожити передчасно її сокровенні почуття, що їх своїм грубим інстинктом чоловіка я, може, не вмів розгадати, — всі ці міркування та інші, їм подібні, змушували мене невпевнено мовчати. І все ж я розумів, що необхідно цій нашій взаємній стриманості покласти край, що заради майбутнього наші стосунки повинні змінитись. Я розумів також, що першою чергою це залежить від мене.
Що більше я про це думав, то трудніше було мені зробити спробу змінити становище — поки незмінними лишалися умови, за яких ми перебули зиму. Якось, не знати чому, спало мені на думку, що я зможу заговорити аж тоді, коли спочатку зміняться обставини, коли раптово порушиться розмірена одноманітність нашого мирного існування. Може, тоді мені легше буде заговорити, а Лорі й Меріан не так ніяково буде мене вислухати?
Тож я одного ранку оголосив, що всі ми заслужили на невеличкий відпочинок і тому я пропоную помандрувати десь на нове місце. Трохи порадившись, ми вирішили побути два тижні на морському узбережжі.
Наступного дня ми виїхали з Фулема в тихе містечко на південному узбережжі. Сезон ще не почався, і ми були єдині приїжджі. Скелі, берег, море, щоденні прогулянки в милій самотинності цієї місцини були просто щастям для нас. Повітря було тепле й ласкаве, краєвид із пагорбами, лісами й морською далиною так гарно мінився в потоках квітневого проміння, в грі світла й тіней, а море невтомно хлюпотіло під нашими вікнами, немовби, як і земля, відчувало тепло й свіжість весни.
Перш ніж заговорити з Лорою, я, звісно, повинен був порадитися з Меріан. Як Меріан скаже, так і буде.
Третього дня по приїзду мені випала нагода лишитися наодинці з Меріан. Тільки ми глянули одне на одного, як вона своєю чулою душею вловила мою думку, перш ніж я встиг її висловити. Із своєю звичною прямотою і рішучістю вона зразу ж заговорила про це — заговорила перша.
— Ви думаєте про те, про що ми були згадали мимохідь того вечора, коли ви повернулися з Гемпшіру, — мовила вона. — Я вже давно гадаю, коли ж ви порушите свою обітницю мовчання. В нашій маленькій родині, Волтере, щось має змінитись. Ми вже не можемо жити далі так, як жили досі. Я це розумію так само добре, як і ви... і як Лора, дарма що вона все мовчить. Як дивно — мовби вернулися ті камберлендські дні! Ось ми з вами знов разом, і знов ми говоримо про ту, що обом нам найдорожча, — про Лору. От ніби ця кімната — літня хатина в Ліммеріджі, а ті хвилі б'ються об наш рідний берег!..
— У ті давні дні я керувався вашими порадами, — сказав я, — і тепер, Меріан, вірячи в них удесятеро дужче, я знов хочу покластися на вашу раду.
На відповідь вона мовчки стисла мені руку. Я зрозумів, що моя згадка про минуле глибоко зворушила її. Ми сиділи біля вікна, і, поки я говорив, а вона слухала, ми обоє дивились, як ясне сонце виграє на величавих морських просторах.
— Хоч би до чого призвела ця наша щира розмова, — сказав я, — чи радісно, чи печально закінчиться вона для мене — Лорині інтереси залишаться найбільшими інтересами мого життя. Коли ми поїдемо звідсіля, моє рішення вирвати з графа Фоско сповідь, якої мені не пощастило вирвати з його спільника, повернеться зі мною в Лондон так само напевне, як повернусь я сам. Ні ви, ні я не знаємо, як учинить ця людина, коли я зажену її в глухий кут. Судячи з його слів і дій, видно, що граф здатен завдати удар — через Лору — без будь-яких вагань, без найменших докорів сумління. В очах суспільства і закону наші теперішні стосунки не дають мені законного права захищати Лору — того права, що зміцнило б мене в боротьбі з графом. Це ставить мене у вельми невигідне становище. Для того щоб іти на двобій із графом у всеозброєнні, я повинен ставати до бою в ім'я моєї дружини. Поки що ви згодні зі мною, Меріан?
— З кожним вашим словом, — відповіла вона.
— Я не говоритиму про свої почуття, — провадив я далі, — не посилатимусь на свою любов — вона пройшла через усі випроби й нещастя. Нехай те, що я тільки-но вам сказав, буде єдиним виправданням тому, що я смію думати й говорити про неї як про мою майбутню дружину. Коли графове признання, до якого його треба змусити, є, на моє переконання, останньою можливістю всенародно визначити той факт, що Лора жива, тоді, з найменш себелюбної причини, визнаної нами обома, ми з Лорою повинні стати чоловіком і дружиною. Та, може, я помиляюсь? Може, ми могли б досягти нашої головної мети не тільки шляхом графового признання, а й якимись іншими шляхами, не такими непевними та небезпечними? Хоч я, скільки сушу голову, не знаходжу їх. А ви?
— Я теж не знаходжу інших шляхів, хоч багато й марно про це думала.
— Очевидно, — вів я далі, — ви теж ставили собі ті самі запитання, що й я ставив собі. Може, нам варто повернутися з нею в Ліммерідж тепер, коли вона стала така схожа на саму себе, й покластися на те, що її впізнають жителі села чи місцеві школярі? Чи, може, зробити експертизу її почерку? Припустімо, ми це зробимо. Припустімо, що її впізнають і визначать, що її почерк — це почерк Лори Ферлі. Чи ж дадуть нам ці два успішно доведені факти щось більше, ніж просто добру підставу звернутися до суду? Чи доведуть ці два факти містерові Ферлі, що Лора є Лора, коли їх заперечують свідчення її рідної тітки, медичний висновок про її смерть, факт похорону ще й надгробний напис? Ні! Нам хіба що вдасться заронити серйозний сумнів щодо істинності її смерті, а цей сумнів можна буде з'ясувати тільки шляхом законного розслідування. Припустімо, що у нас є матеріальні засоби (а у нас їх немає!), достатні, щоб узяти на себе судові витрати на всіх стадіях розслідування. Припустімо, нам пощастить розумними доказами розвіяти упередження містера Ферлі й спростувати брехливі свідчення графа,
