Жінка у білому - Вилки Коллінз

У світлі цих нових фактів лист місіс Катерік теж, хоч і всупереч бажанню авторки, підтверджував висновок, якого я дійшов. Вона згадувала місіс Ферлі як «на диво негарну жінку», що «зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію». Обидва ці твердження були безпідставні й неправдиві. Така жінка, якою була місіс Катерік, не могла не висловити своїх заздрісних ревнощів бодай у такій завуальованій і в'їдливій формі. Тільки заздрісними ревнощами місіс Катерік до місіс Ферлі міг я пояснити особливу зухвалість тієї фрази, котра, по суті, була зовсім зайва у її листі.

Коли вже ми згадали тут місіс Ферлі, то цілком природно постає інше питання: чи підозрювала коли-небудь місіс Ферлі, чия дитина була та маленька дівчинка, яку привели до неї в Ліммерідж?

Меріан була переконана, що її мати нічого не підозрювала. Лист місіс Ферлі, що його Меріан прочитала мені колись у Ліммеріджі, той її лист до свого чоловіка, де вона згадувала про схожість Анни з Лорою і говорила про свою симпатію до маленької незнайомки, був, звісно, написаний від щирого серця і в цілковитому невіданні фактів. Мабуть, і сам містер Філіп Ферлі знав про народження своєї дитини не більше, ніж його дружина. Ганебне ошуканство, з допомогою якого місіс Катерік вийшла заміж, потреба приховати свою ганьбу (для того й заміж виходила) змушували її обачливо мовчати. Мовчала вона, можливо, і з гордощів, — адже могла повідомити про своє становище батька майбутньої дитини.

Коли в моїй голові майнула ця думка, мені згадалися слова із Святого письма: «Гріхи батьків упадуть на голови дітей їхніх». Якби не фатальна схожість двох дочок одного батька, та злочинна змова, невинним знаряддям якої стала Анна, а невинною жертвою — Лора, ніколи не була б ви-плекана і здійснена. З якою несхибною і жахливою невблаганністю довгий ланцюг подій вів од бездумного гріха, сподіяного батьком, до безсердечної кривди, завданої його дітям!

Ці та й інші думки роїлися в моїй голові, аж поки полинули до тихого камберлендського цвинтаря, де покоїлася нині Анна Катерік. Я згадав той вечір, коли зустрівся з нею біля могили місіс Ферлі. Тоді я бачив її востаннє. Мені згадались бідні, безпомічні її руки, що обнімали надгробок, і ті втомлені, тужливі слова, які вона шепотіла до мертвих останків своєї заступниці, свого друга: «О, коли б я могла померти й спочити навіки біля вас!» Не минуло й року відтоді, як вона видихнула це своє побажання, — і як недовідомо, як страшно воно збулось! Заповітна мрія, якою вона поділилася з Лорою на березі озера, сповнилась: «О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть!» Яке жахливе лиходійство, які щонайтемніші повороти на шляху до смерті привели до того, що ця вбога й нещасна здобула нарешті свій останній притулок там, де за життя вона й не сподівалась його здобути... Нехай же спочиває в тому святому спочинку, біля тієї, кого вона так любила, хай спочиває в мирі!

Так печальний образ, що з'являвся на цих сторінках, що з'являвся і в моєму житті, сховався навіки в непроглядній пітьмі. Мов примарна тінь, вона вперше постала переді мною в нічній німоті. В німоту смерті вона зійшла, мов тінь.

III

Збігло чотири місяці. Настав квітень - місяць весни, місяць радісних перемін.

Зима проминула мирно й щасливо у нашому новому домі. За цей час я добре потрудився — знайшов ще багато інших джерел для свого заробітку й поставив наші матеріальні справи на міцнішу основу. Звільнившись від постійної непевності й тривоги за майбутнє, які протягом такого довгого часу жорстоко виснажували, тяжко гнітили її, Меріан піднеслася духом — до неї помалу верталися колишня енергія і життєрадісність, воля і снага минулих днів.

На Лорі, чутливішій до переміни обставин, ніж її сестра, ще помітніше позначився цілющий вплив нового, здоровшого життя. Втома і безнадійний смуток, що дочасно старили її, дедалі рідше затуманювали її риси. Неповторний вираз обличчя — найбільша її приваба — вертався до неї разом із колишньою вродою. Я помічав у ній лиш один наслідок того переживання, яке ще недавно загрожувало відібрати в неї розум і життя: вона не пам'ятала нічого з того, що сталося з нею від її від'їзду з Блеквотер-Парку й до нашої зустрічі на цвинтарі в Ліммеріджі. При найменшому натяку на той період вона мінилась на обличчі і вся тремтіла, слова її починали плутатись, вона безпомічно й даремно силкувалась пригадати, що з нею було. Тут і тільки тут сліди минулого були надто глибокі, щоб час міг так швидко їх зцілити.

Що ж до всього іншого, то вона так явно видужувала, що іноді виглядала й поводилась зовсім як Лора незабутніх давніх днів. Ця радісна зміна, цілком природно, впливала на нас обох. То вона, то я пробуджували з довгого сну ті незнищенні спомини про наше швидкоплинне щастя в Камберленді — спомини про нашу любов.

Поступово, непомітно наші повсякденні стосунки ставали дедалі стриманіші й напруженіші. Ласкаві, ніжні слова, що їх я так просто говорив їй в дні її нещастя й хвороби, нині чомусь завмирали на моїх вустах. Раніше, коли страх утратити її завжди був невідступно зі мною, я щоразу цілував її на ніч і при зустрічі вранці. А тепер чомусь не стало цього поцілунку в нашому повсякденному житті. Наші руки знов тремтіли, стрічаючись. Коли Меріан не була коло нас, ми боялися підвести одне на одного очі. Коли опинялись наодинці, розмова уривалась. Від випадкового дотику до неї серце моє починало калатати, як калатало воно колись у Ліммеріджі, — я бачив, як на відповідь знов ніжно шарілися її щоки. От ніби вернулись ті чудові часи, коли ми, вчитель і учениця, блукали по камберлендських пагорбах. Часом вона надовго поринала в мовчанку й задуму, а коли Меріан питала її, про що вона думає, відповідала: ні про що. Якось я сам собі подивував, що забув про свою роботу, замріявся над маленьким акварельним її портретом, намальованим на тлі літньої хатини, де ми вперше зустрілись, — так само, як колись, мріючи над ним, я забував про свою роботу над гравюрами із зібрання містера Ферлі. Дарма, що все так змінилося відтоді, з нашою воскреслою любов'ю, здавалось, воскресли для нас і золоті дні нашого минулого. Ніби час на уламках