Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

тільки вручив дві візитні картки, на яких стояли вигравіювані прізвища маркізи Стайн і графині Ґонт. Якби ці клаптики картону були чудовими картинами, якби на них було намотано сто ярдів малійських мережив, вартих удвічі більше число гіней, Бекі й тоді не роздивлялася б на них радісніше. Будьте певні, вона поклала їх з самого верху у порцелянову вазу на столі у вітальні, де лежали картки її відвідувачів. Боже, боже! Як швидко бідні картки місіс Вашінгтон-Уайт і леді Крекенбері, які наша маленька приятелька така рада була отримати ще кілька місяців тому і якими ця нерозважна істота навіть пишалася, — боже, боже! — кажу я, як-швидко ті бідні, зневажені двійки опинилися на самому споді колоди, тільки-но з’явилися ці великосвітські карти! Стайн! Голодвірс! Джонс Голвелін і Керлайон Камелот! Будьте певні, що Бекі і Брігс знайшли ці гучні прізвища в «Книзі перів» і простежили ці шляхетні роди у всіх розгалуженнях їхнього генеалогічного дерева.

Години за дві приїхав лорд Стайн; роззираючись по кімнаті і, за своїм звичаєм, усе помічаючи, він одразу спостеріг картки своїх дам, які Ребека розіклала, мов свої козирі. Старий цинік усміхнувся, дивлячись на такий наївний вияв людської слабості. Бекі швидко спустилася до нього; щоразу, коли ця мила крихітка сподівалася лорда, вбрання її було бездоганне, зачіска гарна, хусточки, фартушки, шарфи, маленькі сап’янові черевички та інші дрібнички жіночого туалету — в належному вигляді; вона сиділа в граційній, невимушеній позі, готова до зустрічі з ним; коли ж він з’являвся зненацька, Бекі, певна річ, бігла до своєї кімнати, щоб глянути на себе в дзеркало, а вже тоді квапливо спускалася вниз вітати величного пера.

Він, посміхаючись, дивився на вазу з картками. Бекі, побачивши, що він її викрив, ледь почервоніла.

Дякую вам, мосьє,— сказала вона. — Бачите, ваші дами були тут. Які ви ласкаві! Я не могла вийти швидше, бо готувала пудинг у кухні.

Знаю, я бачив вас у підвальному вікні, коли під’їздив до будинку, — відповів старий джентльмен.

Ви все бачите, — мовила Ребека.

Дещо бачу, але не це, моя голубонько, — сказав він добродушно. — Ох ви ж, маленька вигаднице! Я чув, як ви ходили в своїй кімнаті в мене над головою, і певен, що ви ледь підрум’янилися. Треба, щоб ви дали трохи своїх рум’ян міледі Ґонт, у неї препоганий колір обличчя. Потім я почув, як двері в спальні відчинилися і ви затупотіли по сходах.

А хіба це злочин — покрутитися перед дзеркалом, коли ви приходите? — жалісливо спитала місіс Родон і потерла хусточкою щоку, ніби хотіла показати, що то не рум’яна, а природний скромний рум’янець.

Хто скаже напевне, як там було насправді? Я знаю, що є рум’яна, які не стираються хусточкою, і навіть такі, що їх не змивають сльози.

Ну що ж, — мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини, — виходить, ви заповзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втримаєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.

Ви знайдете нам якомога швидше місце, — вставила Бекі.

Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп’яна мисочка, хочете плисти річкою разом з великими мідними казанами. Всі жінки однакові: всі хочуть того, чого не варто мати… Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали баранину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачніший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримайтеся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам! — Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую, — мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

Я завжди годую собаку з власної тарілки, — пустотливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненавидів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала компаньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.

Я не можу прогнати її,— помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.

Певне, заборгували їй платню? — запитав пер.

Ще гірше, — відповіла Бекі, понуривши голову. — Я її обібрала.

Обібрали? То чому ж ви її не виженете? — запитав лорд.

Чоловіки б вигнали, — гірко сказала Бекі.— Але жінки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.

Скільки не ви в біса їй винні? — сердито запитав Пері. Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала-суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.

Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас… ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна! — Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову