Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Браво, Летімере! Добре сказано, Лойоло! — вигукував він по черзі.
Він обіцяв зробити Мола єпископом, якщо той перейде в протестанти, і божився, що використає весь свій вплив, щоб здобути Трейлові кардинальську митру, якщо він зречеться своєї віри. Але жоден з духовних отців не відступався. І хоч сповнена любові мати сподівалася, що її менший, ближчий до неї син повернеться до правдивої віри — віри своєї матері,— цю побожну жінку чекало страшне, гірке розчарування, яке було ніби карою за гріховність її заміжжя.
Мілорд Гонг, як відомо кожному, хто зустрічається з перами, одружився з леді Бланш Осотріс, дочкою шляхетної родини Голодвірсів, що були вже згадувані в цій правдивій історії. Молодим відвели одне крило Гонт-гауса, бо голова родини хотів, володарювати і, поки був толовою, володарювати неподільно. Та його син і спадкоємець, який мало жив удома, не ладнав з дружиною і позичав під майбутню спадщину стільки грошей, скільки йому було треба понад ті скромні суми, на які розщедрювався батько. Маркіз знав усі синові борги до останнього шилінга.
Після передчасної смерті маркіза виявилося, що він був власником багатьох синових векселів, які скупив і заповів дітям меншого сина.
На превеликий жаль мілорда Гонта й на злісну радість його природного ворога батька, леді Ґонт була бездітна. Тому лордові Джорджу Ґонту наказали повернутися з Відня, де він віддавався вальсам та дипломатії, і стати перед олтарем з високоповажною Джоан, дочкою Джона Джонса, голови банкірської контори «Джонс, Браун і Робінсон» на Ломбард-стріт, щойно вшанованого титулом барона Гелвеліна.
Від цього шлюбу народилося кілька синів і дочок, доля яких не має ніякого стосунку до нашої повісті.
Спершу то було щасливе і вдале подружжя. Мілорд Джордж Ґонт умів не тільки читати, але й писав майже без помилок. Він досить добре розмовляв по-французькому і був одним із найкращих танцюристів Європи. Безперечно, що з таким хистом і таким становищем на батьківщині його милість за свою діяльність мав доскочити найвищих відзнак. Леді, його дружина, відчувала себе створеною для двірського життя, а багатство давало їй можливість влаштовувати розкішні бенкети в тих європейських містах, куди вели її чоловіка обов’язки дипломата.
Подейкували, що його мають призначити радником посольства, а в клубі «Мандрівники» навіть билися об заклад, що він скоро стане послом, доли раптом пішла чутка про дивну поведінку секретаря посольства: на великому дипломатичному обіді він раптом схопився і заявив, що pâté de foie gras / Паштет 8 гусячої печінки (франц.)
отруєний. Потім він з’явився на бенкет до баварського посла графа Шпрінгбока-Гоген-лауфена з поголеною головою і в сутані капуцина. А то ж був зовсім не костюмований вечір, як дехто потім казав.
Щось тут не так, — перешіптувалися люди. — 3 його дідом також було те саме. Це в них у роду.
Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою посаду на європейському континенті і був посланий, як писалося в «Газеті», до Бразилії. Та людей не обдуриш: він ніколи не повертався з тієї подорожі, ніколи там не вмирав, ніколи не жив там і навіть ніколи там не був. Його ніде не було, він зник.
Бразилія! — казав, глузливо всміхаючись, один пліткар другому. — Бразилія — це Сен-Джонс-вуд. Ріо-де-Жанейро — це будиночок, з чотирьох боків оточений високим муром, а лорд Джордж акредитований при наглядачеві, що нагородив його орденом Гамівної сорочки.
Такими епітафіями часто вшановують один одного люди на Ярмарку Суєти.
Двічі чи тричі на тиждень, рано-вранці, бідолашна мати, спокутуючи свої гріхи, їздила до нещасного хворого. Інколи він сміявся, коли бачив її (і той сміх був для матері гірший за плач); часом грався: блискучий денді, учасник Віденського конгресу, тягав по підлозі дерев’яного коника або колихав ляльку маленької наглядачевої дочки. Інколи він упізнавав матір і отця Мола, її сповідника й супутника; але найчастіше забував її, як забув дружину, дітей, любов, шанолюбство, суєту. Але завжди пам’ятав, коли пора обідати, й починав плакати, як йому у вино доливали надто багато води.
Ця таємнича хвороба була в його крові. Сердешна мати успадкувала її від свого старовинного роду. Це лихо вже двічі нагадувало про себе в родині її батька, задовго до того, як леді Стайн упала в гріх і почала покутувати свою провину постом, слізьми й молитвами. Гордощам роду завдано смертельного удару, як первісткові фараона. Темна пляма фатальної приреченості лягла на ті двері — високі старовинні двері, увінчані коронами та різьбленими гербами.
Тим часом діти відсутнього лорда безтурботно підростали, й гадки не маючи, що над ними теж тяжіє прокляття. Спочатку вони говорили про батька, уявляли собі, як він повернеться. Потім почали дедалі рідше згадувати ім’я живого небіжчика, а тоді й зовсім забули про нього. Тільки зломлена стара бабуся тремтіла на думку, що вони успадкують батькову ганьбу, так само як його почесті, і з жахом чекала того дня, коли страшне дідівське прокляття впаде й на них.
Таке саме похмуре передчуття не давало спокою і лордові Стайну. Він пробував утопити в червоному морі вина й веселощів страшний привид, що стояв біля його ліжка, і часом губив його в натовпі й бучних розвагах. Та тільки-но лорд Стайн залишався сам, привид знов повертався і з плином років, здавалося, ставав дедалі загрозливіший.
«Я взяв твого сина, — казав він, — то чому б не взяти й тебе? Я можу будь-коли замкнути тебе до в’язниці, як твого сина Джорджа. Хоч завтра можу торкнутися твоєї голови, тоді прощайте, розваги, почесті, бенкети, краса, друзі, облесники, французькі кухарі, гарні коні й палаци, — замість них ти матимеш неволю і твердий сінник, як Джордж Ґонт».
Тоді мілорд кидав виклик привидові, що погрожував
