Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Моя дружина каже, що ви співаєте, як ангел, — сказав він Бекі.

Ангели бувають двох видів, і, кажуть, обидва вони чарівні — кожен по-своєму.

Хоч як цей вечір починався для Бекі, кінець його став для неї великим тріумфом.

Ще ніколи вона не була в такому натхненні і співала так гарно, що всі чоловіки оточили фортепіано. Жінки, її вороги, залишилися самі. А містер Поль Джефферсон Джонс, бажаючи сподобатись леді Гонт; підійшов до її милості й похвалив спів її чарівної приятельки.

Розділ L-ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ОДНУ БУДЕННУ ПОДІЮ

Музі, яка опікується нашою смішною історією, хоч би там хто вона була, доведеться тепер кинути великосвітські високості, де вона досі ширяла, ласкаво спуститися на низенький дах Джона Седлі в Бромптоні й змалювати нам, що там робиться. Адже й тут, у цій скромній оселі, живуть турботи, недовір’я, лихо.

Місіс Клеп, лишившись у кухні вдвох із містером Клепом, бурчить, що їм і досі не заплачено гроші за помешкання, й підбурює свого доброго чоловіка повстати проти давнього приятеля й колишнього патрона, а тепер — їхнього пожильця. Місіс Седлі перестала навідуватися до своєї господині в нижні сфери будинку і, власне, опинилася в такому становищі, що вже не може ставитись поблажливо до місіс Клеп.

Бо ж як виявлятимеш свою поблажливість тому, кому ти винен сорок фунтів і хто весь час натякає тобі на той борг. Служниця-ірландка нітрохи не змінилася, вона така сама ласкава й чемна, але місіс Седлі все здається, що вона стає зухвалою і невдячною; і як провинному злодієві в кожному кущі ввижається поліцай, так у всіх словах і відповідях дівчини їй вчуваються погрозливі недомовки й неприємні натяки. Міс Клеп, тепер уже доросла дівчина, нестерпно дратує місіс Седлі, яка вважає її за безсоромну нахабу: Вона не може збагнути, чого Емілія її так любить, так часто пускає її до своєї кімнати і ходить з нею разом гуляти.

Гіркі злидні отруїли життя цій колись веселій, ласкавій жінці. Вона зовсім не відчуває вдячності до Емілії за її доброту й щирість, бурчить, коли та хоче їй чимось допомогти й прислужитися, лає її, що вона безглуздо пишається своїм сином і занедбує батьків. Житло Джорджі не дуже веселе, відколи дядько Джоз перестав посилати їм гроші, й невеличка родина майже голодує.

Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збільшити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому салоні два аркуші брістольського картону з золотими берегами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум’яного усміхненого пастуха в червоному камзолі серед розкішного краєвиду, а на другому — пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихованою. Продавець художнього салону і бромптонської крамниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала картон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відповіді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудових малюнків і була цілком певна, що торговець заплатить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще плекаючи якусь надію.

Не треба! — відповідає один продавець.

Збирайтесь геть! — жене їх другий.

Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюнки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.

Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.

О., на адресу містера Брауна», — і відносить її джентльменові з художнього салону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом! — З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба розлучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.

Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити! — У неї з’являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика, — він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам’ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного дотику, — такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.

Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може здатися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини