Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Ви купили собі за них надію, що в майбутньому їх повернете, — понуро сказав маркіз. — Якщо Ґонт помре, до вашого чоловіка перейдуть його права, тоді їх успадкують ваші сини і, можливо, й дещо крім них. А поки що, любі мої, пишайтеся своїми чеснотами, виставляйте їх напоказ де завгодно, тільки не тут і не переді мною. А щодо репутації місіс Кроулі, то я не буду принижувати ні себе, ні ту чисту, ні в чому невинну жінку хоч би найменшим натяком на те, що її честь потрібно захищати. І прошу вас прийняти її з великою радістю, як кожного, кого я запрошую до цього дому. Цього дому? — Лорд засміявся. — Хто тут господар? І що таке цей дім? Цей храм чеснот належить мені. І коли я запрошу сюди весь Нью-гейт чи весь Бедлам, то й тоді, хай вам… ви зустрінете їх гостинно! — Після цієї гострої промови, однієї з тих, якими лорд Стайн вшановував свій «гарем», коли виявляв там хоч-найменшу ознаку” непослуху, пригніченим жінкам залишалося тільки скоритись.
Леді Ґонт написала запрошення, яке вимагав від неї лорд Стайн, і, затаївши в серці жаль і образу, разом із свекрухою завезла місіс Родон візитні картки, що, як ми знаємо, так потішили ту невинну жінку. Адже в Лондоні були родини, які віддали б річний прибуток, щоб доскочити такої честі від цих дам. Наприклад, місіс Фредерік Буллок проповзла б навколішки з Мейфейра до Ломбард-стріт, коли б леді Стайн і леді Ґонт чекали на неї в Сіті, щоб підняти її з землі і сказати: «Приїдь до нас у п’ятницю», — не на один із тих великих, пишних бенкетів у Гонт-гаусі, де бували всі, а на священну, неприступну, таємничу й чудесну вечірку, куди потрапити вважалося привілеєм, честю і, звичайно, великим щастям.
Сувора, бездоганна красуня леді Ґонт посідала дуже високе становище на Ярмарку Суєти, і вишукана ввічливість, з якою ставився до неї лорд Стайн, викликала захват у всіх, хто знав його манери; навіть найдоскіпливіші причепи мусили визнати, що він справжній джентльмен і, хоч там що, має шляхетне серце.
Щоб дати відсіч спільному ворогові, дами з Гонт-гауса покликали на допомогу леді Голодвірс. Одна з карет леді Ґонт вирушила на Гілл-стріт по її милість матінку, бо всі екіпажі цієї дами були в руках судових виконавців; ходили чутки, що навіть коштовності та вбрання захопили ті невблаганні ізраїльтяни. Заволоділи вони й замком Голодвірс з усіма його дорогими картинами, меблями й раритетами: чудовими Ван-Дейками, шляхетними картинами Рейнольдса, гарними, але неглибокими портретами Лоренса, які тридцять років тому цінували так само високо, як твори справжніх геніїв, незрівнянним «Танком німфи» Канови, для якого позувала молодою сама леді Голодвірс — тоді осяйна красуня, в ореолі багатства і слави, а тепер беззуба, лиса стара баба, жалюгідна, витерта шматина з колись розкішних шат. її чоловік, що на портреті Лоренса тієї пори в мундирі полковника осотріських добровольців вимахує шаблею на тлі фасаду Голодвірського замку, був тепер висохлим, кістлявим дідом у довгополому сюртуці й перуці à la Brutus, що вдень здебільшого вештався біля Грейзінн і самотою обідав у своєму клубі. Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замолоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцнішим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став удесятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п’ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри — старий, подоланий, зламаний банкрут. Він заборгував Стайнові надто багато грошей, тому не мав великого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Ґонт, чому батько не приходить до неї.
Його не було в нас уже чотири місяці,— не раз казав-лорд Стайн. — Я завжди знаю зі своєї чекової книжки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі мої: я банкір тестя_ одного свого сина, а тесть другого сина — мій банкір.
Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною — туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними отарами овець.
Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана, — пошепки сказала Бекі лордові Стайну.
І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, величне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схожим на писок барана, поважного ватажка отари.
Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, кореспондент нью-йоркського «Демагога», що номінально рахувався службовцем американського посольства; щоб догодити товариству, він під час паузи в розмові за столом запитав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Ґонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з’явився друком у «Демагогові». Він перерахував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лівреї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вартість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п’ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він засвоїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу.
«Тільки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнянній місіс Родон Кроулі,— писав він, — як той юний патрицій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачившись. Мені довелося замикати похід разом з полковником, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном».
