Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:
— Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..
Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась — вона ж усе-таки цариця! — і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя — із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»:
— Хай пан негайно йде звідси, — казала, — бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!
Барбару — таки огрядна була і грізна на вигляд дама! — «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому — що цілком виключалося, — то почула б у відповідь: «А що тут такого — ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)
Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя — просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б — тільки вийди за табір, — відповідати за свої діяння.
Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи — якщо він не розплатиться з ними за службу, — відібрати гроші в нього силою.
Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали — особливо на Поволжі — за поживою. І — грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» — теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.
Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту — допоки не розквитається з ними за «вірну службу».
Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?
Марина могла нарешті вільно зітхнути — нічні візити «коханого чоловіка» в її намет на якийсь час припинилися.
Але це сьогодні так, а що буде завтра? І до чого допиячить тушинський «цар», якого всі інакше як «цариком» і не називали. Варта, що тримала його під домашнім арештом, була препильна.
Лжедмитрій нарешті прохмелився і запанікував. Боявся, що його уб’ють свої. Заметався, як у западні, з однією лише думкою: тікати! Негайно брати ноги в руки. Давати драла. Куди? А куди завгодно, хоч і до чорта на кулички, аби лишень подалі від Тушина і від поляків, які, оточивши його вартою, нахвалялися йому «нарешті порахувати царські ребра». Якщо він, звісно, не розплатиться з ними.
Лжедмитрій і радий був би розплатитися, але — не мав чим. А невиплачене жалування за службу полякам сягало за цифри з багатьма нулями.
І тушинський «царик» вирішив тікати...
Королівські комісари із ставки його величності під Смоленськом, які ще вчора вели Лжедмитрія II до влади (без підтримки поляків він би не зумів досягнути навіть того, чого досягнув, дійшовши до Тушина) і які зневажливо відгукувалися про свого підпанка («мізерний, неосвічений, без честі й совісті, страшний огудник, пиятик та розпусник»), прорахувалися. Коли думали, що вони пильно й надійно стережуть «царика».
Отямившись від гульбищ, «царик» обвів круг пальця варту і накивав п’ятами з Тушина. Сталося це 27 грудня 1610 року.
Марина Мнішек нічого не знала про втечу «царя» і свого «мужа», а сам Тушинський вор про існування своєї «цариці» та «жони» просто забув — як про щось несуттєве. Та й не до того було. Коли береш ноги в руки і рятуєш власну шкуру, вона тоді стає дорожчою за будь-чию іншу, в тім числі й жінчину. Де вже йому було думати про жону в статусі «цариці» — тут хоч би самому вискочити із западні!
Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого — разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня — знай наших! — якого буцімто навіть... «любив».)
А далі свідчення розходяться.
За одними його вивезли в санях з тесом — тонкими дошками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, — за другими, що й зовсім кепсько, — «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!
А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він
