Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!
Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...
Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися — ганьба, ганьба!
Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)
І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)
Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку — вершину ліричного послання!
Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):
«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. — В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, — неможливо! — В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».
Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.
Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:
Так, як Данте любив Беатріче, Як Петрарка Лауру любив, Так люблю я тебе, моя пташко, Хоч тобі я і серце розбив...Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):
Неначе цвяшок в серце вбитий, Оцю Марину я ношу...Але — досить іронії!
Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?
Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?
А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій — у статусі жони:
«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»
Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи — запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?
А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.
Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися російського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.
Дмитрій — її єдиний шанс повернутися до Москви — та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.
Тушинський табір вирував і клекотів.
Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився — як культурна людина — лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).
Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій — відпрацьований матеріал! — але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет,
