Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Довкола — на колії, на перонах, на переходах і під'їздах, скрізь — не було нікого, була пустка. Тільки з службових дверей на широкий перон пасажирської раптом вибіг черговий по станції, розмахуючи своїм червоним кашкетом, але й він не знав, для чого він вибіг, і, надівши кашкет, мерщій зник. З одеської колії прогуркотів через міст маневровик, з несподіваною для нього кур'єрською швидкістю промайнув повз вокзал і, репетуючи безперестанку, зник по київській чи волочиській.
Уздовж перону, гуркочучи сотнею підкованих чобіт, бряцаючи півсотнею манерок, хутко пробіг взвод німецьких піхотинців — п'ятеро останніх волокли кулемети. І саме в цю хвилину високо на водонапірній вежі депо, на драбинці, що провадила на її дах, з'явилася невеличка фігурка. По щаблях вона здобулась на самісінький гребінь — найвища точка над усією залізничною територією — і почала прив'язувати до громовика широке червоне полотнище. Внизу вітру не було, але там, високо над землею, вітер був, він тріпав полотнище, він видирав його з рук, і фігурка — там, угорі на драбинці, — похитувалася опинаючись. Паровози ревли звідусіль, невпинно й тривожно, вже до них приєдналось рохкання гудка з вагонних майстерень, вже приєдналося й вищання сирени з депо. З насипу проти станції, в заулки від переїздів і виходів до колії розбігалися робітники групками і поодинці — геть від вокзалу, геть від станції, геть від залізниці.
В цю хвилину і німецький лейтенант помітив фігурку з червоним прапором угорі на водонапірній вежі. Він підвів руку і спинив взвод. П'ятдесят гвинтівок скинулися вгору, п'ятдесят випалів злилися в один залп. Але всі п'ятдесят схибили. Чоловічок на вежі і далі хитався проти вітру на останньому щаблику, тримаючись за громовий шпиль. Тоді лейтенант повідомив дистанцію, і п'ятеро снайперів звели рамки на двісті п'ятдесят. На п'ятому пострілі чоловічок на вежі похитнувся. Він вхопився за стяг і шарпнув його до себе. Знамено напнулося, і прив'язаний щойно кінець не витримав — він одірвався. Вітер кинув знамено назустріч чоловікові, знамено огорнуло чоловіка, миттю спеленало його в червоне, червона фігурка відокремилася від щаблів і стрімголов упала вниз, викресливши на мить на мурі вежі тріпотливу й вогнисту в промінні сонця червону лінію. Лейтенант вигукнув наказ, і взвод загримів чобітьми далі — в бік товарної станції. Паровози ревли дружно й тривожно. Страйк почався.
Страйкувала тяга, рух, колія, ремонт, матеріальна служба. Щохвилини треба було чекати, що застрайкує й телеграф.
Козубенко перебіг десять колій і тільки тоді озирнувся на свій паровоз. С-815 ледве маячив крізь пару. Серце стислося жалем і образою: який це жах — заливати топку, псувати і отак без догляду кидати свій паровоз! Рев рідного гудка роздирав серце. Козубенко побіг швидше у депо.
Козубенко перетупотів через гучний залізний поворотний міст і вскочив до одної з брам.
— Ваня! — гукнув він занадто голосно, і луна залящала десятьма відгомонами під розлогими скляними куполами.
Зілов уже на нього чекав. Клоччям він обтирав руки. З траншей довкола виплигували слюсарі. Вони виплазовували й з-під паровозних черев, спускалися з котлів, сплигували з тендерів. Вони хапали клоччя, обтирали руки і гомоніли всі разом, один перед одним, і не можна було розібрати — що саме. Роздатник вистромив голову з свого віконця і перелякано лементував: «Інструмент здавайте, інструмент здавайте, я ж потім буду відповідать!»
Козубенко приклав долоні до рота і гукнув, обертаючися на всі боки:
— У вагонних майстернях мітинг! Депо гуртується в другій галереї, третій прольоті Всі як один на мітинг!
Але почути і розібрати ці слова могли тільки найближчі: луна кинула мову під купол, і там вона ще довго лящала, перегукуючися з краю в край. Тоді Зілов вхопив грудку крейди і накреслив на тендері, що стояв у брамі номер два: «Всі — до майстерень!»
Вони вибігли. Зілов на ходу натягав свою австрійську тужурку. Сирена над депо надсадно вищала, гудок з майстерень гув низько і оглушно, паровози ревли з усіх кінців — здавалося, весь світ перегукувався тривожними, збурливими голосами. Козубенко кинув оком праворуч, де на одинадцятій, в сивому тумані, останнім криком ще хрипів його С-815. Попід муром матеріального дворища вони попростували до майстерень. Через мур тут і там плигали робітники, з воріт вони вибігали гуртками, із селища Угольник сунув цілий натовп — це ті, що змінилися вчора і сьогодні не виходили на роботу. Всі простували туди ж, в напрямі до вагонних майстерень.
Хапаючись, Зілов розповідав Козубенкові, біжачи:
— Розумієш, це якась, мабуть, провокація! Хіба ти не чув? Сьогодні вночі. Начальнику дільниці, потім інженеру Сірошевському і вагареві Гордієнкові Матвію, ну, гетьманському комісару відділу, — всі вікна вщент…
— Хулігани!
— Ні! Розумієш, і скрізь на стінах поналіплювали такі емблеми з чорного паперу: рука і пальцем указує кудись. Чорна рука…
— Що за єрунда! То ж така кінокартина була, пам'ятаєш? Бандити якісь на місці злочину чорну руку ліпили. «Чорна рука» — так і картина звалася.
— Я думаю — провокація!
Територія біля товарної станції була забита ешелонами… Контора начальника вже страйкувала — путівки транзитам не видавалися, семафори закрито теж. Біля паровозів юрмилися робітники, перегукуючись з машиністами. Машиністи просили випустити їх до кінцевих станцій — вони приїдуть додому і страйкуватимуть теж, у них же залишилися там і діти, і жінки. Кондукторські бригади нерішуче тупцювали тут же з дорожніми скриньками в руках: їх щойно зняли з тормозів пікети страйкарів. Худенький блондин у захисній гімнастерці,
