Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Серед персонажів роману є й історичні особи — прем’єр-міністр колонії Джон Форрест, що підтримує власників шахт, редактор «Калгурлійського гірника» Френк Воспер та інші. Одначе на авансцені — рядові персонажі, долі яких по-своєму закономірні.
Втрьох ідуть на розвідку Дінні Квін, Олф Брайрлі і Морріс Гауг. Дінні— потомствений старатель. Його батько брав участь у Еврикському повстанні золотошукачів 1854 року, що спалахнуло в колонії Вікторія. В образі Дінні підкреслюються кращі традиції австралійського робітничого класу — почуття товариськості, готовність відстоювати свої права. Він урятував від смерті і Олфа, і Морріса, видобуте ним золото — в розпорядженні друзів. Він поринає в боротьбу, яку ведуть старателі проти синдикатів, за право видобувати розсипне золото, поверхневе «золото бідних».
Олф, інженер, який не здобув вищої освіти, береться за лопату після того, як збанкрутував його батько: не маючи грошей, він не міг одружитися з коханою Лорою. Заради добробуту обожнюваної дружини і дочки Олф, ставши управителем копальні, зраджує інтересам старателів. Господарі ж, яким він так щиро служив, звільнюють його з роботи, використавши його до останку. Опинившись між двома таборами, Олф кінчає життя самогубством.
Морріс Гауг — нащадок англійської аристократичної сім’ї, якому довелося залишити батьківщину після скандальної історії. В Австралії непрактичний Морріс швидко втрачає своє багатство і, опускаючись все нижче й нижче щаблями соціальної драбини, відмовляється від честолюбних мрій і стає трунарем. Одначе необхідність заробляти на хліб дещо змінила на краще непрактичного Морріса — відучила його від кастової пихи, похитнула його «запліснявілий консерватизм».
Центральний образ роману й трилогії — Саллі Гауг, дружина Морріса. Прічард наділила її всім, що захоплювало письменницю в людях, — щирістю, мужністю, енергією, чуйністю, вклала в неї своє «передбачення майбутнього». Як і Дінні, вона з міцної породи австралійських піонерів. Молода жінка хоробро витримує всі тяготи приїскового побуту, не цураючись ніякої чорної роботи. Вона фактично — глава сім’ї, підпора для невдахи чоловіка. У тому, як змінився її кругозір, як виросло її усвідомлення своєї ролі в суспільстві, відбився соціальний і моральний досвід австралійського народу. Саллі не мучать сумніви, на чий бік стати під час конфлікту між старателями і синдикатами. Вона вже давно зріднилася з старателями, працює нарівні з ними та їхніми дружинами і до їхньої боротьби ставиться як до своєї власної: йде на мітинги і демонстрації, збирає гроші на допомогу сім’ям заарештованих. І, чинячи опір своєму почуттю до недоброго, лихого Фріско, вона думає не лише про свою відповідальність перед Моррісом і дітьми, — вона не може подолати прірву, яка розділяє ділка і спекулянта Франсіско Хосе де Морфе та пограбованих монополістами старателів.
В образі Саллі відбилася й одна з найважливіших тем творчості Прічард — становище аборигенів Австралії, яких колонізатори зігнали з їхніх земель і які (незважаючи на зміни, що сталися в законодавстві наприкінці 1960-х і формально урівняли в правах білих і чорних) зазнають дискримінації. Саллі зобов’язана життям Калгурлі і її одноплемінцям. Саллі і Калгурла не раз виручають одна одну, і біла австралійка знаходить спільну мову з «людьми кам’яного віку», обурюється заподіяним їм злом, знищення якого вимагає докорінної перебудови всієї соціальної системи.
Читачі роману «Бурхливі дев’яності» залишають Саллі на порозі нового століття, їй ще доведеться пережити багато: на фронті першої світової війни загине її син Лал, другий син Том, щиро відданий справі визволення робітників, помре від шахтарської хвороби і над його могилою співатимуть «Червоний прапор»; друга світова війна забере улюбленого онука — комуніста Білла. І на схилі років, переживши радощі і потрясіння, невіддільні від тривог XX століття, класових битв, війни з фашизмом, Саллі скаже вірному Дінні: «Насіння, яке ми посіяли, проросте і дасть плід навіть тоді, коли потрапить на сухий кам’янистий грунт».
К. С. Прічард померла в жовтні 1969 року, коли в Австралії буяла весна. Труна була обтягнута червоним, на ній лежав букет квітів, зібраних друзями в горах. «Приємно думати, що будеш часткою цієї землі і, може, станеш поживою якійсь дикій квітці», — писала Прічард. Прах письменниці розвіяли з горба Грінмаунт, з якого видно околиці і будинок, де минули найщасливіші роки її життя.
К. С. Прічард була літературним першопрохідцем. Живі нитки її пошуку приведуть нас до автобіографічної трилогії Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі» (1955), «Це трава» (1962), «В серці моєму» (1963), до роману Джуди Уотена «Час конфлікту» (1961), до творів Дімфни К’юсак, до романів Міни Келсорп і Бетті Коллінз про робітничий клас. Чи не найвідмітнішою рисою письменницької та людської особистості Прічард була громадянська активність світосприймання: з перших і до останніх кроків в літературі вона співвідносила той стан гармонії, що називається щастям, з готовністю чинити опір реакційним силам, втручаючись в усталений порядок. Отже, при всій різноманітності діючих осіб, провідною тенденцією у відтворенні людини в романах Прічард можна вважати процес переключення індивідуальних устремлінь та зусиль в русло інтересів громади, народу, людства як об’єктивну суспільну закономірність, знаменник реальної, вірогідної людської долі.
Саме таким був і знаменник життєвого шляху і літературного доробку письменниці. По другій світовій війні вона віддалгґ себе служінню справі миру. Натхненне слово митця мусило стати на перешкоді планам імперіалістичної воєнщини. Тендітну стару жінку можна було побачити і біля входу в кінотеатр Перта — вона роздавала листівки «Забороніть бомбу!» глядачам фільму «На березі». Маючи майже вісімдесят років, в День праці їхала на платформі Ради миру вулицями міста. Всесвітня Рада миру відзначила її діяльність як одного з керівників австралійського антивоєнного руху срібною медаллю імені Ф. Жоліо-Кюрі. Вірна принципам пролетарського інтернаціоналізму, Прічард неухильно, з неабиякою присутністю духа виступала на захист здобутків соціалістичної системи.
Чимало рядків — освідчень в любові до рідної країни ми знайдемо в публіцистичній і літературно-критичній спадщині Прічард, значну частину якої син письменниці, драматург і дипломат Рік Тросселл, зібрав до книги «Відверто зліва» (1982). Палка патріотка Австралії, К. С. Прічард розуміла патріотизм як сприяння здійсненню соціальних вимог та сподівань народу, розквіту національної культури, усуненню «війни та беззаконня віджилої економічної системи».
«Я вірю в Австралію, в красу нашої країни, багатство й могутність її природних ресурсів.
Я вірю в людей Австралії — в їхню мужність і здоровий глузд,
