Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

виявах — від обшуків і вигуків «цю більшовичку треба вислати з країни!» до закидів критики в «пропаганді». На початку другої світової війни Комуністична партія Австралії була заборонена урядом. В 1950 році, в розпал холодної війни, австралійський уряд консерваторів робив усе можливе, щоб оголосити комуністів і всіх «підозрілих» поза законом, і тільки всенародний референдум зупинив реакцію. Але як би не склалися обставини, які б хмари не згущалися над її головою, Прічард ніколи не відступала від своїх принципів. Не було протягом півстоліття жодного важливого виступу прогресивних сил Австралії, в якому вона не брала б активної участі: організація руху проти війни і фашизму, допомога республіканській Іспанії, боротьба за заборону атомної зброї, протест проти брудної війни США у В’єтнамі. Герой її останнього роману «Невгасиме полум’я» Девід Івенс, втративши сина у безславній корейській авантюрі США, відмовляється бути знаряддям імперіалістичної політики і цілком присвячує себе боротьбі за мир.

З нашою країною К. С. Прічард пов’язувала багатолітня випробувана дружба. Письменниця несла австралійцям слово правди про великі досягнення радянського народу в книзі нарисів «Справжня Росія» (1934), в численних статтях і виступах. У роки Великої Вітчизняної війни вона була членом Комітету по наданню медичної допомоги Росії. Коли в 1941 році утворилося Товариство австралійсько-радянської дружби, Прічард ввійшла в його правління і об’їздила всю країну, закликаючи до встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Вона виступала по чотири рази на день у великих містах — Мельбурні, Аделаїді, Сіднеї, Брісбені і в невеликих селах та шахтарських містечках. Вона торкалася всіх сторін радянського життя — від фінансової системи до літератури. Нашу літературу — Горького, Маяковського, Гладкова, Сейфулліну, Шолохова, Фадєєва, Леонова, Гайдара, Катаева — вона добре знала й любила. «Людство у величезному боргу перед, радянською культурою», — до такого висновку прийшла Прічард.

Літературний талант Прічард був надзвичайно багатогранним. П’єса «Брембі Ініс» (1927) перемогла на конкурсі на найкращу австралійську п’єсу (через сміливий викривальний зміст вона була поставлена на сцені тільки в 1972 р.). 1930 року вийшла збірка віршів «Закохана в землю». Оповідання Прічард писала все своє життя. Але все-таки основною формою художнього виразу для неї залишився роман. Найзначніші з дванадцяти написаних нею романів — «Робочі воли» (1926), «Кунарду» (1929) і трилогія про золоті приїски.

«Робочі воли» на австралійській літературній сцені справили таке враження, наче дощ після посухи. На відміну від своїх попередників, що розглядали природу як грізного суперника поселенців, Прічард змальовувала австралійця, подекуди з відтінком натуралізму, в гармонії з навколишніми лісами, горбами, струмками, тваринами. Проте вона не плекала утопічних надій на можливість у єднанні людини з природою знайти порятунок від потворностей буржуазної цивілізації. Загублене поселення лісорубів і пильщиків на Шостій Милі стає ареною класової боротьби. Марк Сміт, освічений робітник, що об’їздив увесь світ, вносить фермент революційного пробудження в життя Шостої Милі, і хоч страйк закінчився невдачею, в людях сталися внутрішні зміни: вони вже не будуть покірно, наче ті воли, тягти ярмо. «Робочі воли» — провісник соціалістичного реалізму в австралійській літературі. Показово, що цей роман був першою книгою австралійського письменника, яка вийшла в Радянському Союзі, — в 1928 році.

До роману «Кунарду» (1929) австралійська література не знала глибокого реалістичного зображення корінних жителів континенту, чорношкірих аборигенів, вільного від екзотичної мішури, поблажливості, сентиментальності. Трагедія кохання білого Х’ю Уотта і аборигенки Кунарду, яка працювала на його фермі, розказана з побутовою достовірністю і сумовитою поезією легенди. Засуджуючи расову дискримінацію, Прічард першою наважилася написати про аборигенів як про рівних, не лише декларуючи рівність, а й доказуючи її художньою логікою твору.

Трилогія «Буремні дев’яності» (1946), «Золоті милі» (1948), «Крилате насіння» (1950) — результат багаторічних творчих пошуків. Ми знаходимо в ній особливості, властиві всьому художньому світові Прічард. Більш чи менш виразно вони проступали і в «Робочих волах», і в «Кунарду», і в «Чорному опалі» (1921) — романі про старателів опалових приїсків, і в романах 30-х років «Цирк Хексбі» і «Рідні й чужі». Це чудові описи праці — фермера, старателя, лісоруба, точні і в деталях, і в самопочутті героїв; образ жінки невичерпних життєвих сил, яку не зігнути ніяким знегодам: уміння передати, як і чим живе певний людський колектив, хай то буде циркова трупа чи табір старателів.

Але ці якості злилися в новому синтезі. Провівши своїх героїв, західноавстралійських золотошукачів і шахтарів, через шістдесят років — від кінця XIX до середини XX століття, — Прічард показала, як розвивалось і змінювалось австралійське суспільство, як у свідомості передо вих людей Австралії достигало «крилате насіння» комуністичних ідей.

В австралійській літературі 40—50-х років трилогія Прічард — не єдиний масштабний твір романного жанру. Елінор Дарк створює історичну трилогію про ранній період колонізації континенту — «Земля поза часом» (1941), «Штурм часу» (1948), «Нема перешкод» (1953); Венс Палмер — трилогію «Голконда» (1948), «Час сіяння» (1957); «Велика людина» (1959), в центрі якої — успіхи і втрати Мейсі Доновена, робітника, що піднявся до поста прем’єра штату і відірвався від свого класу. Але в трилогії Прічард, творі соціалістичного реалізму, є принципова відмінність від згаданих творів. Письменниця простежує взаємозв’язки людини і суспільства в перспективі непереборного руху до остаточного краху старого світу і перемоги соціалізму. Саме цей характер історизму ставить її в один ряд з відомими епічними творами М. Пуйманової, А. Зегерс, Д. Димова, Л. Арагона, Ж. Амаду.

Дія роману відбувається в Західній Австралії в останнє десятиліття XIX століття. В малонаселений край, де відкрито казкові поклади золота кинулись тисячі людей, австралійців і іноземців. Азарт гонитви за зникаючим золотим маревом, запаморочливі успіхи і невдачі, палатки в пустинних заростях, їдальні під голим небом і «пансіони» в сяк-так збитих дощаних будинках, спека, голод і спрага, епідемії дизентерії і тифу… В романі відображене і реальне історичне тло, і строкатий колорит «золотої лихоманки». Прічард півстоліття прожила в Грінмаунті, поблизу Перта, столиці Західної Австралії, в 1931 році була свідком і навіть спробувала щастя в ларкінвільській «лихоманці», записувала спогади, легенди й анекдоти старателів, копалася в архівах. Майстерно поєднуючи монологи оповідача з авторським текстом, вводячи вдію десятки людей найрізноманітнішого соціального стану, розгортаючи події минулого, а разом з ними яскраві деталі, письменниця немов пускає своїх героїв у невеличкому човні по повноводній річці, — вони потрапляють то на бистрину, то на мілину, то борсаються у вирі, а річка несе їх все далі й далі. На кінець століття вона входить у береги, приїски захоплюють собі золотопромислові компанії, колишньому вільному старательству і стихійній демократії настав кінець. Найспритніші