Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
— Старій ері шукачів золота на цих приїсках настав край, — сказав Морріс. — Починається нова ера. Тепер зміцнюватиметься промисловість, і її інтересам буде підкорено все. Нам в якійсь мірі потрібен прогрес, який вона з собою несе. Зростання промисловості створило Калгурлі — дало нам рудники і залізницю.
— Так-то воно так, — палко сказав Дінні, — але афери і спекуляція, на яких побудована промисловість, довели нас, як бачиш, чортзна до чого. Ні, треба очистити приїски від усього цього бруду; ми повинні боротися за свої права безустанно, якщо не хочемо, щоб на наших приїсках грабували народ. Я маю на увазі не тільки таких, як ми з тобою, не тільки старих золотошукачів і рудокопів, а всіх, хто тут живе і працює і для кого приїски — рідна домівка. На них тримається все життя приїсків, а для промисловців вони все одно що грязюка на дорозі.
З глибини веранди почувся хрипкий голос Кріса:
— «Обурення — це зростання свідомості нації, — каже сер Роберт Піль. — Народ повинен обурюватися доти, поки не створить справедливих законів».
— А хіба хто проти цього заперечує? — похмуро сказав Морріс, звертаючись до Дінні. — Як згадаєш про все золото, видобуте в нашій країні, про мільйони фунтів стерлінгів, у які воно перетворилось, аж не віриться, що тим, хто живе тут, на приїсках, дістались мізерні крихти. Хоч які були зловживання, погане управління, біржові афери, а все ж боулдерські рудники виплатили понад три мільйони дивідендів. А ми живемо в цьому триклятому пеклі і гинемо від бруду, нестачі води, через відсутність елементарних вигод. Лікарня — це дощані бараки і парусинові намети, де хворі на тиф щоліта мруть наче мухи. А оці халупи із заліза й ряднини, в яких живуть рудокопи, — це вже казна-що, дивитись гидко!
— А ти ростеш, Моррі, — посміхнувся Дінні. — Вже зовсім не той запліснявілий консерватор, яким був колись.
— Я такий же трудівник, як і всі ви, — сказав Морріс. — А кайло і лопата навчили мене розбиратися у політиці.
— А скільки старателів заробляли цілу купу грошей на перших ділянках і тут же розтринькували все до останнього пенса! — озвалася Саллі.
— Ще б пак! — вигукнув Дінні. — Адже душа волі просить! Ну і дуріли хто як умів. Адже як бувало: пощастить хлопцеві — він продасть ділянку і місяців два-три живе, мов король. А тепер хіба мало таких «королів» порпається в покидьках, у помийницях.
— Аж надто багато користі дало нам золото! — глузливо промовила Саллі. — Це була примара, за якою ви всі ганялись. Уявляли, що вона створить вам рай на землі.
Старий Кріс пробурмотів:
І цей старий раб Релігії створить і зруйнує! І тих, кого всі прокляли, ощасливить, І юності накаже покохать нікчемних стариків! І возвеличить Користолюбців, надавши сан високий їм, і шану, і похвалу, І поруч із сенаторами посадовить!— І коли золота мало, і коли його надто багато — і так, і так кепсько, мем, — замислено промовив Дінні. — Пам’ятаєш, Моррі, як хлопці з Лондондеррі притягли повний візок золота, а сотні старателів повернулися з того ж походу з порожніми руками?
Морріс мовчки кивнув.
— А все-таки, — вів далі Дінні, — кожен знав, що він не помре з голоду, поки у його товаришів е хоч скоринка хліба або кілька пенсів у кишені. Хлопці з Лондондеррі, як тільки здали своє золото, теж не пожаліли грошей для товаришів. А чудові були часи й хороші люди, вірно, Моррі?
— Та кажіть уже прямо: перші старателі — найкращі люди на землі, — глузливо промовила Саллі; вона вже не раз чула такі розмови.
— А хіба ні? Саме так воно і є, мем, — сказав Дінні. — Це були хороші, чесні хлопці — всі до єдиного, а якщо і трап лявся який-небудь пройда, то на загальних зборах з ним не панькались.
— А ти пам’ятаєш, як купи золота з першої ділянки Бейлі лежали в старій поштовій конторі? — спитав Морріс. — І нікому навіть на думку не спадало вкрасти це золото і втекти з ним.
Дінні усміхнувся.
— Хотів би я поглянути, чи вдалося б кому це зробити! Ні, поки тут не було ні рудників, ні залізниць — не було і всіх оцих пройдисвітів та бандитів, які вбивають і грабують подорожніх. У нас тільки тоді зчиняли стрілянину, коли вже надто перепивалися.
— А ти пам’ятаєш, як новий констебль замкнув приїскового інспектора і старого Крукшенкса за появу в нетверезому стані та порушення громадської тиші і порядку? Вранці інспектор уладнав справу з констеблем, а старого Крукшенкса залишив у ліжку в готелі. Сидить він у своєму старому наметі, на якому написано: «Суд», сидить і лає на всі заставки двох п’яниць, коли раптом з’являється Крукшенкс у спідній сорочці і з пляшкою в руці. «Ей ти, старий індик, облиш до дідька тих нещасних недоносків, чого ти їх мучиш! Ходімо краще вип’ємо!» Інспектор оголошує, що слухання справи відкладається, і обидва ідуть до трактиру.
Морріс від душі сміється, хоча він уже чув цю історію в різних варіантах щонайменше разів десять.
— А ось ще цікава була історія, коли два інспектори опинилися проїздом в одному місті — в Курналпі чи в Кеноуні, — пригадує Дінні, який завжди залюбки розповідає кумедні пригоди. — Вони пиячили в трактирі цілу ніч і зрештою побились. Місцевий констебль не знав, хто вони такі, і заарештував обох. А вранці виявилось, що судити їх нікому. Тоді, щоб справа не набрала розголосу, інспектори вирішили судити один одного, сподіваючись, так би мовити, на взаємне потурання. Інспектор цієї округи взяв слово першим і не захотів програвати справу. «Що ви можете сказати на своє виправдання? — питає він учорашнього товариша по чарці. — Ви — поважний громадянин і мусили б бути прикладом для інших городян, а ви що робите? Напиваєтесь до нестями і неславите себе своєю негідною поведінкою! Я засуджую вас до штрафу в
