Завоювання Плассана - Еміль Золя
— То, виходить, — сказав він, — у цьому кутку?
— Що таке? — дуже здивований, спитав абат.
— Пляма, про яку ви мені говорили.
Священик не міг приховати усмішки і знову став показувати Муре пляму.
— О, тепер я добре її бачу, — сказав Муре. — Домовилися, завтра ж я пришлю до вас робітників.
Нарешті він вийшов. Він був ще на площадці, коли двері за ним нечутно зачинилися. Тиша на сходах роздратувала його. Він почав спускатися вниз, бурмочучи:
— Чортова людина! Сам ні про що не питає, а ти йому розказуєш усе!
V
На другий день стара пані Ругон, Мартина мати, прийшла провідати родину Муре. Це була визначна подія, бо між зятем і батьками його дружини була незгода, яка ще зросла після обрання маркіза де Лагріфуля. Вони обвинувачували Муре в тому, що він своїм впливом на селян сприяв успіхові виборів. Марта ходила до батьків сама, її мати, «ця чорнюха Фелісіте», як її називали, зберегла в шістдесят шість років худорлявість і жвавість молоденької дівчини. Вона ходила тепер тільки в шовкових сукнях, рясно обшитих воланами, віддаючи перевагу жовтому і коричневому кольорам.
Того дня, коли вона прийшла, в їдальні були тільки Марта і Муре.
— Глянь, — сказав він, дуже здивувавшись, — іде твоя мати. Чого вона від нас хоче? Ще місяця не минуло, як вона була у нас. Знову якась махінація, напевне.
До Ругонів, у яких Муре до свого одруження був прикажчиком, коли Їхня маленька крамничка в старому кварталі вже почала підупадати, він завжди почував недовір’я. Вони платили йому глибокою неприязню, ненавиділи в ньому головним чином комерсанта, який швидко розбагатів. Вони стискали губи, коли їхній зять казав: «Я завдячую своїм багатством тільки своїй праці», — бо чудово розуміли, що він обвинувачує їх у тому, що вони набули своє нечесною торгівлею. Фелісіте, хоч і мала прегарний будинок на площі Супрефектури, потай заздрила маленькій, спокійній оселі Муре з усією хижацькою заздрістю старої торговки, яка своїм добробутом зобов’язана не скромним заощадженням в касі крамниці.
Фелісіте поцілувала Марту в чоло, наче тій було ще шістнадцять років, потім подала руку Муре. Обоє вони завжди розмовляли між собою кисло-солодким насмішкуватим тоном.
— Ну що ж, бунтарю, — спитала вона його, всміхаючись, — жандарми ще по вас не приходили?
— Та поки що ні, — відповів він, також усміхаючись. — Вони чекають, поки дістануть на це наказ від вашого чоловіка.
— Як гарно це сказано! — вигукнула Фелісіте, і очі її спалахнули.
Марта кинула на Муре благальний погляд: справді, він зайшов надто далеко. Та він уже не міг стриматись і повів далі:
— Що це ми справді, що ми собі думаємо, приймаємо вас у їдальні. Ходімо до вітальні, прошу вас.
Це був один із звичайних жартів Муре. Коли Фелісіте бувала у нього, він навмисне копіював бундючність, з якою вона приймала у себе гостей. Хоч як запевняла Марта, що тут дуже добре, вона і її мати мусили йти за ним до вітальні. Там він заходився відчиняти віконниці, переставляти крісла. Вітальня із завжди зачиненими вікнами, до якої звичайно ніхто ніколи не заходив, була велика нежила кімната з меблями в білих чохлах, пожовклих від вогкості, що йшла із садка.
— Це нестерпно, — бурмотів Муре, стираючи порох з маленької консолі, — у цієї Рози ніде немає порядку.
І, повернувшись до тещі, він промовив голосом, в якому явно чути було іронію:
— Ви пробачте нам, що так приймаємо вас у нашій убогій оселі… Не всім же бути багатими.
Фелісіте задихалась від люті, вона пильно подивилась на Муре, ладна вибухнути, але стрималась, опустивши очі; підвівши їх знову, вона сказала люб’язним тоном:
— Я оце тільки що була у пані де Кондамен, щоб привітати її, і зайшла довідатися, як ви живете, мої любі… Чи здорові діти, і ви також, любий Муре?
— Так, усі почувають себе чудово, — відповів він, здивований такою люб’язністю.
Стара пані не дала йому перевести розмову знову на ворожий тон. Вона зворушливо розпитувала Марту про різні дрібниці, удавала з себе ніжну бабуню, покартала зятя за те, що так рідко посилає до неї «хлопчиків і маленьку». Вона така щаслива, коли бачить їх!
— Ах, до речі, — нарешті недбало сказала вона, — вже жовтень, я хочу поновити мій прийомний день, четвер, як у минулі роки. Я можу розраховувати на тебе, правда ж, люба Марто?.. А ви, Муре, може, побачимо і вас коли-небудь, чи ви завжди сердитиметесь на нас?
Улесливе базікання тещі кінець кінцем почало турбувати Муре; він був захоплений зненацька, не знайшовши, що сказати на запрошення, задовольнився такою відповіддю:
— Ви добре знаєте, що я не можу ходити до вас. Ви приймаєте у себе багато людей, з якими мені було б неприємно зустрічатись. До того ж я не хочу лізти в політику.
— Але ви помиляєтесь, — відповіла Фелісіте, — ви помиляєтесь, чуєте, Муре! Ще скажуть, що мій салон — клуб! Цього я ніколи не, хотіла. Все місто знає, що я прагну зробити мою домівку приємною. Запевняю вас, якщо хтось і розмовляє у мене на політичні теми, то десь по закутках. Ах, ця політика, вона добре таки ввірилася мені колись. Чому ви таке кажете?
— Ви приймаєте у себе всю оту зграю із супрефектури, — похмуро пробурмотів Муре.
— Зграю із супрефектури? — повторила вона. — Зграю із супрефектури?.. Безперечно, я приймаю цих панів. Проте не думаю, щоб хтось цієї зими зустрівся б у мене з паном Пекером де Соле. Мій чоловік одверто висловив свою думку про його поведінку під час виборів. Він допустив, що його пошили в дурні… Що ж до його друзів, то це все люди дуже порядні. Пан Делангр, пан де Кондамен дуже люб’язні добродії, а любий Палок — це втілена добродушність; сподіваюсь, що ви нічого поганого не скажете і про лікаря Порк’є.
Муре знизав плечима.
— З другого боку, — провадила вона з іронією, — я приймаю також і зграю пана Растуаля, достойного пана Мафра і нашого вченого друга, пана де Бурде, колишнього префекта. Ви добре бачите, що ми толерантні, для нас прийнятна думка кожного. Та зрозумійте ж, що коли б я вибирала своїх гостей з однієї партії, до мене не зайшла б жодна людина. Ми цінуємо розум всюди, де він є, ми прагнемо того, щоб, скільки є в Плассані видатних осіб, всі вони бували у нас… Мій салон — це нейтральна територія, запам’ятайте це, Муре, так, саме нейтральна територія, це влучний вираз.
Вона дедалі більше розпалювалася, говорячи