Завоювання Плассана - Еміль Золя

Але Муре підвищив голос, радий похвалитися тим, що нарешті проник у це не доступне для нього досі помешкання. А священик час від часу спиняв спокійний погляд на цій жінці, обличчя якої йому не було видно: він бачив лише нахилену голову з пишним вузлом чорного волосся на потилиці.

Запала мовчанка. Абат Фожа, здавалось, не збирався відійти від вікна. Тепер він розглядав квітник сусіднього саду. Сад пана Растуаля був розпланований на англійський лад: вузенькі доріжки, маленькі газони і на них маленькі клумби квітів. Вглибині була альтанка з дерев, де стояли стіл і прості стільці.

— Пан Растуаль дуже багатий, — знову почав Муре, простеживши, в якому напрямку дивиться абат. — Садок дорого йому коштує; фонтан, — вам його за деревами не видно, — обійшовся йому в триста франків. І ніяких овочів, самі квіти. Якось дами хотіли навіть зрубати всі фруктові дерева, але це був би справжній злочин, бо груші в нього напрочуд гарні! А втім, кожен може планувати свій садок, як йому подобається. Коли маєш кошти…

Абат усе мовчав.

— Ви, певно, знаєте пана Растуаля, — провадив Муре, повернувшись до нього. — Щоранку, між восьмою і дев’ятою, він прогулюється під своїми деревами. Огрядний чоловік, трохи присадкуватий, лисий, без бороди, з круглою, як куля, головою. Здається, на початку серпня йому минуло шістдесят. Вже близько двадцяти років він у нас головою цивільного суду. Кажуть, що він добрячий чоловік. Я у нього не буваю. Добридень, добривечір, — оце й усе.

Він замовк, побачивши, що кілька чоловіків спустилися з ганку сусіднього дому і попрямували до альтанки.

— Ах, так, — провадив він далі, притишивши голос, — це ж вівторок сьогодні… У Растуалів званий обід.

Абат не зміг стримати легкого руху. Він перехилився з вікна, щоб краще бачити. Особливо, здавалось, зацікавили його двоє священиків, що йшли з двома високими панночками.

Ви знаєте, хто це такі? — спитав Муре.

І у відповідь на невиразний рух Фожа він повів далі:

— Вони переходили через вулицю Баланд у ту хвилю, коли ми з вами зустрілися. Високий, молодий, що йде між панночками Растуаль, — це абат Сюрен, секретар нашого епіскопа. Кажуть, симпатичний хлопець. Влітку я часто бачу, як він грає з цими панночками у волан… А старий, що йде трохи позаду, — один з наших старших вікаріїв, абат Феніль. Він і ректор семінарії. Жахлива людина, шучка й колюча, як гостра шабля. Шкода, що він не обернувся, ви побачили б його очі… Дивно, що ви не знаєте цих панів.

— Я рідко виходжу, — відповів абат, — і ні в кого у місті не буваю.

— І даремно! Ви частенько, мабуть, нудьгуєте. Ах, пане абат, вам треба віддати належне — ви не цікавитесь нічим. Як же так! Місяць, як ви живете тут, і навіть не знаєте, що у пана Растуаля по вівторках звані обіди! Цього не можна не помітити, коли дивишся з вашого вікна.

Муре засміявся, він глузував з абата. Потім конфідентальним тоном провадив далі:

— Бачите отого високого худорлявого старого чоловіка в крислатому капелюсі, що йде за пані Растуаль? Це пан Бурде, колишній префект у Дромі, префект, якого висунула революція тисяча вісімсот сорок восьмого року. Ладен побитись об заклад, що ви не знаєте і його. А пана Мафра, мирового суддю, отого зовсім сивого добродія з банькатими очима, що йде останнім з паном Растуалем? Ну вже щодо пана Мафра, то вам ніяк не можна пробачити, що ви його не знаєте, він-бо почесний староста церкви святого Сатюрнена. Між нами кажучи, йдуть чутки, що своєю жорстокістю і скнарістю він вкоротив життя дружині.

Він спинився, глянув на абата і раптом сказав насмішкувато:

— Пробачте мені, пане абат, але я не дуже побожний.

Абат знову зробив невиразний рух рукою, рух, який на все відповідає і дозволяє не висловлюватися точніше.

— Ні, я не дуже побожний, — глузливо повторив Муре. — Треба ж дати кожному свободу переконань, правда ж?.. От Растуалі ходять до церкви. Ви, певно, бачите і матір, і двох доньок у церкві святого Сатюрнена. Вони ваші парафіянки. Бідолашні панночки! Старшій, Анжеліні, добрих двадцять шість років; другій, Аврелії, оце буде двадцять чотири. І до того ж негарні на вроду, обличчя жовті, похмурі. Найгірше те, що першою треба видати заміж старшу. Але вони зрештою знайдуть собі чоловіків з їхнім посагом. А мати, ота низенька огрядна жінка, що має вигляд ласкавої овечки, добре-таки допекла сердешному Растуалеві.

Він підморгнув лівим оком, як завжди, коли пускав якийсь рискований дотеп. Абат опустив очі, чекаючи продовження розповіді, а що Муре мовчав, він знову підвів їх і подивився, як товариство в сусідньому саду сідає за круглий стіл під деревами.

Муре почав знову свої пояснення:

— Вони отак сидітимуть до обіду на свіжому повітрі. Щовівторка завжди те саме… Абат Сюрен має великий успіх. Чуєте, як він регочеться з панною Аврелією?.. А-а! Старший вікарій нас помітив. Ну що? Які очі! Він мене не любить, бо у мене був конфлікт з одним його родичем… Але де ж це абат Бурет? Ми ж його не бачили, правда? Це дуже дивно. Він ніколи не пропускає вівторків у пана Растуаля. Мабуть, занедужав… Цього ви, напевно, знаєте? Яка лагідна людина! Справжня овечка!

Але абат Фожа вже не слухав. Його погляд раз у раз схрещувався з поглядом абата Феніля. Він не одвертав голови і спокійно витримував це випробування. Він умостився зручніше на підвіконні; здавалось, очі його розширились.

— А от і молодь, — провадив далі Муре, побачивши, що в сад прийшло троє молодих хлопців. — Старший з них — син Растуаля; його нещодавно прийняли до адвокатури. Двоє інших — діти мирового судді, вони ще вчаться в колежі… До речі, чому ж моїх пустунів ще немає?

Саме в цю хвилину Октав і Серж з’явилися на терасі. Спершись на поруччя, вони дражнили Дезіре, яка тільки-но сіла біля матері. Побачивши батька на третьому поверсі, хлопці притишили голоси, стримуючи сміх.

— От і вся моя маленька родина зібралася, — сказав Муре. — Ми сидимо у себе вдома, в гості не ходимо і нікого не приймаємо. Наш садок — це рай, закритий для сторонніх, і я не боюсь, що який-небудь диявол прийде нас спокушати.

Він засміявся, кажучи це, бо в глибині душі все ще глузував з абата. А той повільно перевів погляд на дружину і дітей свого хазяїна, що сиділи під самим його вікном. Сковзнувши по них очима, він поглянув на старий садок з грядками овочів, оточеними