Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

— Я от думаю: негаразд, що ти не ночуєш удома.

— А я думаю: негаразд, що ви так кажете. Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Сімамура не знайшовся, що відповісти.

Але чому Комако знову не сказала жодного слова про Йоко?

З іншого боку, навіщо Йоко — тій Йоко, що самовіддано, по-материнському доглядала хворого у вагоні, — приносити, та ще й так рано, одежу Комако? Адже між сином учительки й Комако щось таки було…

Як звичайно, Сімамура дав волю своїм химерним здогадам.

— Кома-тян, Кома-тян! — почувся тихий прозорий голос. То був прекрасний голос Йоко.

— Спасибі! — Комако вийшла в суміжну кімнату. — Ти сама принесла? Такий тягар!

Йоко, здається, нічого не сказала і пішла.

Комако торкнулася струн пальцем, підтягла їх, настроїла інструмент. Часу було досить, щоб почути, як звучить у неї сямісен. А от двадцять п’єс для сямісена Ясіті Кінея, додатково до звичайного збірника етюдів, були для нього цілковитою несподіванкою. Він узяв їх у руки і спитав:

— Ти по них управляєшся?

— Так, у мене ж немає вчительки. Що ж я вдію?

— А домашня?

— Вона паралізована.

— Тоді хай пояснить словами.

— В тому-то й біда, що їй відібрало і мову. В танцях вона ще сяк-так може помогти, лівою рукою покаже, якою ще володіє. А от гра на сямісені завдає їй мук — вона ж безсила що-небудь порадити.

— І ти всі ці ноти розбереш?

— Аякже, розберу.

— Ти уявляєш, як зрадів би видавець, коли б довідався, що десь у горах не любителька, а справжня гейша вчиться по його нотах. Та ще й як старанно вчиться!

— Коли я працювала в Токіо молодою гейшею, мене навчали переважно танцю. Про гру на сямісені в мене збереглися невиразні спогади. А тут, якщо забуду, ніхто не підкаже. Одна надія на ноти.

— А як у тебе зі співом?

— Поганенько. Пісень, якими супроводжуються танці, якось навчилася співати. Нові заучую по радіо або від когось почую і запам’ятаю. От тільки не певна: погано чи добре в мене виходить. Одне слово, співаю, як умію. Смішно, але в мене свій стиль. Перед знайомими втрачаю голос, зате в чужому колі почуваюся чудово.

Вона трохи знітилася, потім опанувала себе і глянула на Сімамуру, немов ждала, щоб він заспівав.

Сімамура розгубився.

Вирісши в торговельному кварталі Токіо, Сімамура змалку познайомився з театром Кабукі, не раз чув, як виконують нагаута, але сам ніколи не заучував їх напам’ять. Саме слово «нагаута» викликало в його уяві театральну сцену, а не вечірку з гейшею.

— Ні, такого важкого гостя я зустрічаю вперше!

Комако закусила нижню губу й, поклавши сямісен собі на коліна, розгорнула нотний зошит. За мить вона наче перемінилась.

— Я вам заграю те, що вивчила цієї осені.

То була балада «Кандзінтьо»{23}.

Сімамура відчув, як зненацька холод пронизав його від голови до п’ят, а тіло ніби стало прозорим. У його голові, що, здавалось, тепер уміщала в собі цілий світ, відлунювали звуки сямісена. Сімамура був приголомшений, ні — скоріше немов збитий влучним ударом. Йому, охопленому божественним екстазом, омитому хвилями каяття, безпорадному, лишилося одне: з насолодою віддатися на волю потоку звуків, що линули з-під рук Комако.

«Чи ж можна було сподіватися від цієї молодої провінційної гейші такої гри на сямісені?.. Вона, певне, забула, що грає не на театральній сцені… Мабуть, атмосфера цього гірського краю розбудила в мені піднесені почуття…» — промайнуло в голові Сімамури. Комако навмисне співала речитативом, то вповільнюючи мелодію, то пропускаючи пасаж, важкий для виконання, аж поки не забула про все на світі, крім музики. Її голос став таким сильним і впевненим, а звучання сямісена таким яскравим, що Сімамура відчув щось схоже на острах. Щоб заспокоїтись, він приліг на татамі, з удаваною байдужістю поклавши руку під голову.

Коли балада скінчилася, Сімамура полегшено зітхнув, «Їй-бо, ця жінка в мене закохалась», — подумав він, але відразу засоромився свого недоречного здогаду.

— В такий день і звук особливий, — сказала Комако, глянувши на погідне небо над засніженою землею.

Вся атмосфера цього маленького концерту була особливою. Тут не було ні стін театру, ні публіки, ні міської пилюки, а був чистий, прозорий зимовий ранок і були звуки музики, що линули назустріч далеким горам під сніговим покривалом.

Комако звикла грати на сямісені в цілковитій самотині. Зовсім не свідома того, вона спілкувалася з величавою природою гір і долин, завдяки чому удари її плектра{24} по струнах повнилися незвичайною силою. Не давши самотності і смуткові заволодіти її душею, Комако зміцнила свою волю. Можливо, в неї й були деякі навички, але, щоб самостійно вивчити по нотах складну п’єсу, засвоїти її і зіграти цілком вільно, для цього потрібні були неабиякі зусилля.

Її життя, що здавалось Сімамурі марним, сповненим нездійсненних мрій, пульсувало в звуках сямісена, утверджуючи свою самодостатню цінність.

Сімамура, необізнаний з тонкощами гри на сямісені, а здатний сприймати тільки загальне враження від музики, певно, був ідеальним слухачем для Комако.

Коли Комако заграла третю музичну п’єсу, «Міякодорі»{25}, сповнену звабливої ніжності, Сімамурі вже не здавалося, що його пронизує холод. Розслаблений і заспокоєний, він тепер уважно дивився на Комако й гостро відчував її фізичну близькість.

Тонкий, прямий ніс Комако, що завжди надавав обличчю сумного виразу, тепер на тлі розпашілих щік наче шептав: «І я тут, і я тут». Її губи, повні й прекрасні, як згорнута кільцем п’явка, що, здавалося, виблискували навіть тоді, коли стулялися, вабили до себе з такою ж непереборною силою, як і все її тіло. Трохи незвичні очі з прямим, наче під лінійку, розрізом повік, з дугами брів, тепер зовсім по-дитячому світилися вологим блиском. Шкіра Комако, без пудри, подекуди наче прозора після перебування у кварталі розваг Токіо, а тепер обвітрена гірським повітрям, була свіжа, як щойно очищений бутон лілеї, і передусім вражала чистотою.

Комако сиділа випроставшись, у строгій позі, але як ніколи мала вигляд юної дівчини.

Під кінець вона зіграла по нотах ще одну п’єсу — «Урасіма», пояснивши, що саме зараз вона вивчає її. Скінчивши грати, Комако мовчки запхала плектр під струни й, перемінивши позу, розслабилася.

І нараз від неї повіяло пристрастю.

Сімамурі наче одібрало мову, а Комако зовсім не цікавилася його думкою, просто вона в душі раділа.

— Ти можеш угадати на слух, хто з гейш грає?

— Звичайно, можу. Адже їх тут і двадцяти немає. Найлегше впізнати,