Неболови - Юлія Ілюха

— Мамо… — хлипає він, як маленький.

…Мишку з болота трактором витягнув дядько Сергій. Толі довелося аж до півночі відмивати її від бруду, доки тітка Зойка охала поряд і скаржилася, що в корови тепер «стрес», від якого може пропасти молоко. Мишка ж лише мовчки ремиґала траву і скоса поглядала на Толю. Тепер, у світлі електричної лампочки, її очі здавалися темно-­фіолетовими, як небо після заходу сонця.

Від тієї старої, аж врослої в землю хати на околиці села нині віяло пусткою. Ірина мимохіть звернула із запиленого шляху, задивившись на неї, підійшла ближче, плутаючись підборами босоніжок у високій траві, що гостро пахла чебрецем. Хата скособочено сиділа під лісом, наче нашорошена підбита пташка, полохливо дивилась у світ порожніми віконницями без шибок. Крізь порепану глину на стінах проступав дерев’яний скелет дранки, чорний від часу шифер подекуди вже було познімано та розтягнуто хазяйновитими ділками, від чого дах, здавалося, ятрився величезними безкровними ранами. Дверей не залишилося, замість них виднів низький чорний отвір. Двір, де-не-де ще позначений рештками на­їжаченого тину, геть заріс амброзією, що в деяких закутках вигналась вище за людський зріст. Садок задихався в її хащах.

Дівчина витягнула шию, тупцяючи на місці біля потрухлих палиць та намагаючись роздивитись, що ж було там, за чорною дірою входу, і вже хотіла зайти у двір, коли раптом здригнулася, відчувши, як ніби від легкого вітерцю залопотіли листям вишні та зелена амброзія. Перелякано озирнулася. На шовковистому сизо-сірому морі трави — ані хвильки, повітря — нерухоме і гаряче, як біля літньої печі в бабусиному садку. Хоча тоненька біла футболка та короткі шорти від спеки прилипли до змокрілого тіла, спиною забігали холодні колючі мурахи. З дитинства вона пам’ятала цю хату таємничою, похмурою та неприступною, мов сільська фортеця, але зараз відчула — та була мертвою.

Здіймаючи куряву, Ірина босоніж човгала м’яким розпеченим пилом сільської дороги. Від автобуса з Харкова, кінцева зупинка якого була в сусідньому селі, до бабусиного дому було добрих шість кілометрів. Білосніжні ще кілька годин тому, а зараз сірі босоніжки теліпалися в одній руці, у другій були гостинці для баби, укладені в модну підробку під «Луї Віттон». Валізка була доволі важкою, від чого вона йшла, пере­хнябившись на один бік. Час від часу зупинялася, обережно ставила її разом із босоніжками на бур’ян обабіч дороги та діставала із сумочки, що висіла на плечі, маленьку пластикову пляшечку мінеральної води, пожадливо до неї припадала й кривилася — вода була нудотно теплою. За півгодини повз неї не проїхала жодна машина, не пройшла жодна жива душа. «Повимирали тут усі, чи що?» — подумала, нарешті дійшовши до головної — і тепер єдиної — сільської вулиці. Знову нікого, лише гуси білими плямами сиділи біля одного з дворів. Коли проходила повз них, птахи попідводили голови й загрозливо заґелґотіли, від чого Ірина пришвидшила крок, пам’ятаючи, як у дитинстві боліли пощипані ними литки.

Бабусин двір, як завжди, раптово вигулькнув з-за величезної верби, що, кажуть, була ровесницею місцевого ґречного пана, який колись закохався у власну кріпачку та дременув з нею в далекі краї, аби приховати від заздрісних очей своє щастя. Вона прочинила хвіртку і потягла носом, як бабина, вже нині покійна, собака Жулька — пахло чимось солодким і до болю знайомим. Пройшла стежкою через лапаті майорики, котрі щороку сходили самосівом. Трава під ногами в садку була встелена жовтогарячими, наче маленькі сонця, падалишніми абрикосами. На літній плиті у великому тазі сухенька, як мумія, бабуся Шура варила абрикосове варення. Озброївшись великою дерев’яною ложкою, вона знімала пахучу пінку в старе, як казала сама, — «фамільне», порцелянове блюдце. Те саме, з надщербленим краєчком, з якого Ірина в дитинстві так любила крадькома їсти варення просто пальцем, залишаючи навколо рота та на щоках липкі плями, на які зліталися всі навколишні оси.

— Ба, я приїхала! — покликала обережно, щоб не злякати.

Баба Шура охнула і притисла руку до серця, випустивши ложку, яка підбитим кораблем одразу пішла на дно.

— Ірочко, внучечко! — напрочуд швидко для своїх років вона кинулася обіймати майже вдвічі вищу за себе Ірину.

Онука розкинула руки. «Луї Віттон» разом із босоніж­ками м’яко впали на спориш.

Доки вона в садку вмивалася та мила ноги в побитому часом емалірованому тазику, дірочки на дні якого були дбайливо заліплені пластиліном, баба Шура метушилася, виставляючи на стіл під розлогою абрикосою нехитре сільське частування: миску із запашним борщем, білий магазинний хліб, шматочки ніжного, аж прозорого, сала, хрумкі домашні огірочки.

— Бабусю, я ж на дієті, мені не можна такого, — спробувала була запротестувати, але баба Шура лише махнула на неї рукою та посадила за стіл.

— То таке! Їж, дитино, доки в баби є чим тебе гостити, а дієта твоя буде завтра. Дивись, яка худа, аж кістками гримиш.

Голодна онука наминала борщ із салом, навіть забувши викласти гостинці з валізки, а баба сиділа й розчулено дивилася на неї, підперши рукою голову у квітчастій хустці, яка після сердечних обіймів з’їхала набакир. Ірина спохопилася лише тоді, коли перед нею виникли чашка із липовим чаєм та блюдце з варенням.

— Ой, ба, я ж тобі тут привезла!.. — скочила зі стільця та побігла за псевдовіттоном, м’яко ступаючи по траві ногами в бабусиних хатніх капцях.

Роздуте черевце валізки швидко схудло, натомість на столі зросла купа міських делікатесів: ковбаса та голландський сир, запаковані в супермаркетівську поліетиленову упаковку, пачка чорного чаю, рибні консерви — бички та сардини в олії, міні-круасани в пластиковому одноразовому судочку, кульок із шоколадними цукерками в різнокольорових обгортках.

— Дитино, ну навіщо ти на бабу гроші витрачала! — причитала над гостинцями баба Шура, але очі її світилися від задоволення.

Сьорбаючи в прохолоді садка гарячий чай із варенням, Ірина тільки й устигала відповідати на питання про батьків, про роботу, про чоловіка. Чесно кажучи, тут хвалитися їй було відверто нічим. З батьками стосунки щороку ставали дедалі гіршими, бо ті ніяк не могли пробачити доньці скороспілу самостійність, коли вона демонстративно крутнула хвостом та випурхнула заміж без їхньої на те згоди, раз і назавжди показавши, що вийшла з-під батьківського контролю. Робота приносила лише втому, трохи грошей та жодного задоволення, а чоловік за десять років шлюбу став абсолютно чужою їй людиною, з якою, проте, доводилося жити в різних кімнатах спільно нажитої квартири, немов на різних полюсах земної кулі. Розуміла, що так далі не зможе, але поки що не знаходила виходу, не бачила, де його шукати, усе ще наївно сподіваючись, що життя налагодиться само по собі, стане схожим на ту ідеальну картинку, яку малювала собі в юності. Сьогодні ж не витримала і просто вирішила втекти від них усіх у те місце, яке назавжди залишилося в пам’яті оплотом щастя й затишку, — до бабусі в село.

— А