Неболови - Юлія Ілюха

жодній насінині. А на ранок зовсім злягла. Кидалася в гарячці та кликала чоловіка. Не одну ніч просиділа біля неї баба Килина, поїла відварами таємних трав, мастила невідомими мазями та шамкотіла беззубим ротом чудернацькі заклинання. Вилікувала. Відступила хвороба, загоїлись ноги, але душею Маланка так і залишилась калікою. Перешіптувались на селі, що здуріла вона через кохання, геть розум утратила. Цілими днями, розхристана та розпатлана, тинялася околицями, говорила до свого Івана, невідомо, чи живого, чи мертвого. Лише ввечері її знаходив батько та відводив додому. «Ох, горечко Івчукам, горечко! — було вихопиться в когось із колгоспників. — Така ж гарна дівка була! Гордячка! Немов покарано тепер її за це…»

В один із перших теплих весняних днів, коли ледве зійшов сніг та земля розродилася першими несміливими пагінцями зелені, хлопці з тракторної бригади натрапили на страшну знахідку. Розкинувши руки, у багнюці біля літньої кошари для худоби лежав Лихий, а з грудей його, якраз ліворуч, там, де серце, стирчав дерев’яний обтесаний кілок. Говорили, ніби вбили його голові одурманеному чи вже мертвому, перед тим обпоївши якимось зіллям.

Зарізяку так і не знайшли, хоча й перевернули все село догори дригом. Трусили й бабу Килину — хотіли знати, чи не замовляв їй хтось недавно снодійної настоянки, та баба так перелякалась, що померла просто під час допиту. Так і не зізналася ні в чому. Маланка на звістку про смерть Федора ніяк не відреагувала, чи, може, й не зрозуміла навіть, що її кривдника вже немає в живих. Що з неї взяти — дурненька. Скоро в колгосп прислали нового голову, і життя сільське знову потекло звичним руслом.

— …Тільки ходили чутки, що то Маланка вбила Федора, а божевільною прикинулася, щоб зняти із себе підозри. Отакі, дитино, страсті колись у нас тут були, — закінчила розповідь баба Шура. — А ти кажеш — відлюдькувата. Сама вона свій гріх несла, нікому так ніколи й не зізналася, хоча, знаю, ходили до неї вже за Кучми, показували якісь списки репресованих та розпитували про Івана. Сказали, що помер він від тифу дорогою на Північ. А ти чого сидиш та тільки мої байки слухаєш? Уже й чай прохолов! Допивай, та будемо спати збиратися. Я тобі в залі на дивані постелю, а сама тут на кроваті ляжу.

Вікно в кімнаті було відчинене. У теплих сутінках, які пахли жовтогарячими абрикосами, Ірина лежала і думала про життя. Своє, нинішнє, і Маланчине, розвіяне за вітром. Незчулася, як і заснула. Cнилася їй баба Маланка усміхненою чорнобривою молодицею поряд із кремезним білявим парубком Іваном, снився Федір із недоброю посмішкою, снилася і вона сама собі, розгублена, нібито стояла на роздоріжжі біля покинутої хати.

Залопотіли листям абрикоси — розтанув сон. На зміну йому прийшов інший, у якому знову побачила Маланку, але такою, як сама її пам’ятала, — замурзаною бабою із сердитим виразом обличчя, у брудному платті, підперезаному таким самим фартухом, зі жмутом сивого нечесаного волосся, що вибивалося з-під вицвілої на сонці хустки. Баба сиділа на призьбі біля хати, уже неживої, і ворушила губами, ніби щось говорила, але кому — їй, Ірині? Марно вона прислухалася і силкувалася зрозуміти — не змогла розібрати ані слова. Баба розчаровано махнула рукою і зникла в темному проваллі дверей, на ходу розтанувши легким туманом.

Ірина прокинулась. Надворі все ще ніч, повня зазирає у вікно, наче спрут простягає промені-щупальця до дивана. Витерла дрібний піт зі сполотнілого обличчя, звелася, босяка тихо пройшла через передню, де спала бабуся, на «галірею» попити води. Жадібно ковтала її, стукала зубами об алюмінієвий ківшик, відчуваючи, як розсіюються страхи. Повернувшись до кімнати, клацнула віконною защіпкою, відгородившись від місячних променів, і пірнула під тонку ковдру. До ранку снів більше не було.

Прокинулася від смачного звабливого запаху. Він лоскотав їй ніздрі, заповзав усередину, дражнив шлунок. Ще не продравши очі, вигулькнула у вікно, яке знову було відчинене, — баба Шура щоранку так «вивітрювала з хати нафталін». На плиті в садку шкварчала яєшня, не інакше як на салі. Баба біля столу щось нарізала в миску. Ірина з насолодою потягнулася назустріч сонцю, вдихнула на повні груди. Як же добре тут! Вона вже й забула, скільки радості можуть дати такі прості речі. Швидко вдягнулася і вискочила у двір. Старалася не розчавити ногами падалишні абрикоси, назбирала їх жменю, просто отак, немитими, запхала до рота.

— Чи вже й устала? — забідкалася баба Шура, угледівши онуку. — А я думаю: хай хоч поспить дитина, наморилась учора. Це хоч не баба тебе розбудила? Бо я, дитино, звечора сплю, а як сіріти починає — куди й сон дівається, бодай його. То й вештаюсь туди-сюди. Ну, сідай тоді до столу, будемо снідати. — Вона втерла руки фартухом і ганчіркою зняла з плити сковорідку.

Яєшня сердито сичала, як ображена жінка, бризкала жиром на всі боки. Їли її просто зі сковорідки, вимочуючи хлібом розтоплений смалець. Баба Шура й собі потихеньку кутуляла, скоріше за компанію, аніж з апетитом.

— Ба, а де її поховали? — спитала Ірина з повним ротом, раптом згадавши нічний сон.

— Кого? — не второпала баба.

— Ну, Маланку.

— Та де ж — за селом, як і всіх. Сільрада гроші виділила, хрест поставили на ній добротний, дерев’яний. Усе як у людей. А чого це ти знову згадала?

— Та… — знітилася онука. — Сходити хочу до неї. Снилася вона мені…

— Та придумала таке! — здивувалася баба Шура. — Не забивай дурним голову! Здалася тобі та баба! Там уже все бур’яном заросло, і не знайдеш нічого. До неї ж ніхто не ходить, а люди тепер такі, що чужу могилку не доглянуть. Це хіба мені з тобою йти, так я не дійду туди вже, так що не вигадуй! Придумала…

Але Ірина вперто наполягала на своєму. Піду — і квит. Баба пирхала і відмовляла, та все ж знехотя сказала, у якій частині кладовища поховано Маланку.

Сам цвинтар губився попід лісом на протилежному краю села. Доріжка до нього, яку колись протоптували сотні ніг, заросла давно не кошеною травою. Під кущами терну — купа обвугленого недогорілого сміття, що зав­жди залишається після «гробків»: вінки, пластмасові квіти, одноразовий посуд, порожні пляшки з-під горілки та коньяку. Могилки натикано густо, аж до самої стежки. Померлих тут уже не ховали — не було де, везли до сусіднього села, більшого, де люди не тільки вмирали, а й на­роджувалися. Серед дерев видніли дерев’яні похилені хрести, чорні від часу, безіменні, зі змитими дощами написами. Ірина блукала серед них, шукаючи той, один.

Було тихо, не шелесне ні травинка, листя на деревах повисло зеленими парашутиками. Гостро пахло сухим сіном і ще чимось. Смертю? Вічністю?

Зарослий горбик і хрест. Табличка на ньому — немов змія, що міняє шкіру. Фарба облущилася, від чого букви й цифри здавалися розкиданими хаотично, наче макові зерна, однак, придивившись, можна було скласти їх у напис: «Маланія Бойченко, 1916–2008». Постояла перед нею трохи, мов у хвилині мовчання, а тоді почала звільняти могилку від бур’яну. Той відчайдушно не хотів помирати, чіплявся корінням за життя, за землю. А вона? Ірина зупинилась, розігнула спину. Вона — живе чи існує? Чи зможе вона