Неболови - Юлія Ілюха

Після смерті сина онук залишився її єдиним кровником. Спливав час, малий зростав і ставав дедалі більше схожим на кляту невістку — що зовнішністю, що вдачею. Мав прозорі блакитні очі та колючий характер, як і мати. Раїса Захарівна, звісно ж, його любила — як не любити свою рідну кровинку, але часом відчувала, як накочують на неї хвилі ненависті до Соломії, котра жила в Сашеньці й продовжувала отруювати їй життя. Скандалили вони часто. Хоча на старість Раїса Захарівна стала вже не такою вибухонебезпечною, як була замолоду, — у крові онука емоції вирували так, що вистачало на них обох.

— Что-то Сашенькі долго нєт, — поглянула на годинник над холодильником. Дев’ята. — Пора би уже єму вєрнуться.

Раїса Захарівна помацала рукою каструльку із супом, що стояла на газовій плиті. Ще теплий. Хоч би Сашенька скоріше прийшов, бо підігріте не таке смачне. Визирнула у вікно, у світлі самотнього ліхтаря помітила знайому сутулу довготелесу постать у капюшоні. Від серця трохи відлягло. Грюкнули двері. Рідні кроки вже чути в коридорі.

— Бабусю, привіт! У нас є щось поїсти? — забігши на кухню, спитав, як робив це щодня.

— Что ж ти так поздно? Мой рукі і садісь, пока супчік вконєц нє остил, — пробурчала вдавано, милуючись своїм дорослим маленьким хлопчиком, який цієї миті був таким схожим на Олега.

Доки він їв, спитала:

— Сашенька, а что за музикант такой — Лєннін? Сєгодня слишала по тєлєвізору…

— Леннон, може, бабусю, — засміявся Олесь. — Ленін — то кат українського народу.

— Вот нє начінай, пожалуйста! Ти же знаєшь, что для мєня значіт ета фамілія…

— Так це не прізвище, а псевдонім, — продовжував кепкувати.

— Хватіт! Я нє собіраюсь с тобой опять ругаться, хоть у нас і разниє взгляди на мір. Так что ето за Лєннон? — знову рознервувалася Раїса Захарівна.

— Група така була у твоїй молодості — «Бітлз». Усе­світньо відома. А Леннон — один з найвідоміших «бітлів». «Йестудей» і все таке. Чула? Думав, ти знаєш… — здивувався онук.

— Я в молодості труди Лєніна чітала, а нє лєннонов всякіх! — відрубала сердито.

— Ну, то врем’я таке було. — Олесь миролюбно звів суперечку нанівець. — Тепер інші часи. Залишились від твого Леніна рожкі да ножкі.

Бабуся лише відмахнулась від нього:

— Больно много ти знаєш про то врємя, грамотєй! Жилі нє хуже вашего, страну строілі. А ви… только разваліваєтє всьо. Іді уже с глаз долой.

Раїса Захарівна стала до онука спиною, гримаючи брудним посудом у мийці. Знаючи запальну вдачу Сашеньки, тепер вона боялася з ним сперечатися. Було вже таке, проходили. Півроку тому він пішов із дому через ту кляту мову. Затявся, а вона теж уперлася рогом: мовляв, не онук ти мені, як будеш «мовкать». Ішов серйозно, назавжди, але вимолила повернутись — страшенно боялась померти сама, покинута, як бездомний собака під чужим парканом. Відтоді прикусила язика і проукраїнську позицію Сашеньки більше словом не зачепила. Хай. Хоч буде кому склянку води їй подати. Переживала лише за нього, коли він на ті свої мітинги ходив. А як не переживати, коли на них кров ллється! Зараз наче, слава Богу, затихло все, а раніше… Скільки вона валер’янки перепила — не злічити. Сьогодні знову розхвилювалася, отже, вертітиметься в ліжку до ранку як муха в окропі… Вимкнувши світло, почовгала в кімнату — в обійми кістлявого старечого безсоння.

Ранок, як завжди, почався з телевізора. У вчорашніх новинах було страшне. Натовп на площі Дзержинського: жовто-блакитні прапори, закриті обличчя. Натягнуті змії залізних тросів. Ленін, що падає. І радісне обличчя Сашеньки, який тягне трос. Раїса Захарівна впізнала його одразу, хоча було видно лише очі, решта лиця ховалась під червоно-чорною хустиною з написом «Правий сектор». Та й як не впізнати найріднішу людину на світі? Приголомшена, вона сиділа на кухні — маленька висохла жінка, у якої відібрали навіть минуле.

— Доброго ранку. Круто було вчора. Показали мене? — Сашенька стояв за спиною. — Щось ти спокійна, я думав, скандал улаштуєш.

І тут Раїсу Захарівну прорвало. Бризкаючи слиною, вона кричала онукові про фашистів, бандерівських виродків і майданутих, які вміють лише скакати та руйнувати. Не забула згадати Соломію та її кляті гени, проклинала покійну останніми словами. У жорстокій люті своїй не помітила, як Олесь зблід та стиснув кулаки. Мовчки розвернувся, пішов до кімнати. Побігла слідом, на ходу гамселячи його пряму, як коляка, спину злими словами. Онук вихопив з-під ліжка великий рюкзак кольору хакі, одним рухом згріб у нього речі з шафи. Вискочив з квартири у чому був — майці, шортах та гумових капцях. Отямившись, Раїса Захарівна хотіла бігти за ним, але ноги не несли і кипів усередині гнів, відтак вона лише грим­нула дверима і замкнула обидва замки на три оберти. А потім упала в коридорі, обличчям у забутий з вечора пакет зі сміттям.

…На щастя, вона так і не дізналась, що Олесь Самохвалов, боєць Добровольчого українського корпусу з позивним «Ленін», її Сашенька, у січні 2015-го згорів у бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок прямого попадання фугасу, випущеного російським «братом». Її тіло змогли винести з квартири лише через кілька тижнів, коли сусіди поскаржились на запах і викликали міліцію. А проспект Леніна все одно перейменували. На проспект Науки.

— Толю, а привезеш мені неба шматочок, як станеш льотчиком? Я його в акваріум посаджу, буде там плавати, таке синє-синє…

Вони горілиць лежать посеред поля і дивляться у височінь — хлопчик і дівчинка з волоссям, наче стиглий пшеничний колос. Від решти світу їх відділяє зелена стіна тендітних горохових стебел. Із землі вона здається такою високою, що аж затуляє небо. Пазухи в обох напхані прохолодними зеленими стручками. Вправно лущать їх один за одним, висипають солодкі горошинки просто до рота. Поряд швидко ростуть дві купки горохового лушпиння, схожого на хижих богомолів у засідці. Діти сміються з повними ротами, бризкають одне на одного свіжим соком. Згодом угамовуються, серйознішають та прислухаються, як пташкою високо в небі дзвенить гаряча тиша. Чути, як десь шарудить лапками комашня. Дівчинка перевертається на живіт, спирається на лікті, майже тицяється носом у горохові зарості, намагаючись розгледіти — хто ж у них живе. Від землі запаморочливо пахне рожевим духмяним горошком.

— Дурна, ти, Анько, — поблажливо каже старший хлопчик і стріляє вгору стручком. — Це ж небо! Як ти його вловиш? Та й акваріума в нас нема, куди ти його саджати зібралась?

Від гороху Толю тягне на філософію. Він говорить про почуте в школі на уроках географії. Що небо — це просто