Неболови - Юлія Ілюха

нього в сльозах, проте жодна не скаржилася. Та й кому? У нагрудній кишені піджака лежала Федорова «совєтская власть» — червоний партквиток у потертій обгортці, підкріплений репутацією героя громадянської війни. Отак кілька разів намагався він перейняти і Маланку, але та обертала все на жарти і, мов вугор, вислизала з його рук. Урешті терпіння голови луснуло. Не витримав, схопив біля колгоспного хліву під байдужими поглядами корів, видихнув в обличчя смердючий дим, притиснув до себе та вп’явся вологими губами в губи. Спалахнула гордячка. Вирвалася — і щосили вліпила ляпаса. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного: розпашіла Маланка зі скуйовдженою косою та здивований голова із само­круткою, що досі диміла в його руці. На поголеній до синьоти щоці Лихого виднілася пляма від удару п’ятірні, вени на скронях набубнявіли від гніву. Усе обличчя Федора стало багровим. Пальцями він загасив ледь помітний вогник цигарки.

— Вот так, значіт. Смотрі нє пожалєй! — Його очі перетворилися на вузькі щілини, у яких мерехтіло люте сіре полум’я.

— Не бійся, не пожалію, — з викликом кинула Маланка.

Голова зло осміхнувся у вуса, поправив піджака, підійшов упритул до неї. Маланка не зрушила з місця, на­пнута як струна.

— Ти у мєня єщьо зємлю колимскую будєш гризть вмєстє со своім мілим, сука! — чвиркнув крізь жовті зуби слиною їй на босі ноги, крутнувся та й пошкандибав геть.

Повітря зі свистом вирвалося з Маланчиних грудей. Стояла ні жива ні мертва. Пригладила розпатлане волосся обома руками, а тоді вирвала жмут трави й витерла ним плювок. Додому йшла повільно і довго. Слова Федора не йшли їй з голови.

Та згодом вони забулися, загубилися у вихорі весільного танку, у якому кружляли Маланка з Іваном. Гуляв на весіллі й голова, усміхався, пив чарку за молодих — і тривога її розвіялася за теплим вересневим вітром, полетіла тоненькими павутинками бабиного літа. Повірила, що Федір не затаїв на неї зла.

Іван, як сирота, перейшов у прийми до Івчуків, став називати старих батьком та матір’ю. Дружину свою кохав дуже, після роботи біг додому, аби лишень швидше до хрускоту стиснути її в обіймах. Маланка вдавано незадоволено відбивалася: «Задушиш, ведмедю!» — а за мить уже сама сміялася та куйовдила чоловіку волосся. Вечорами вони вдвох сиділи на лавці перед двором та стиха про щось гомоніли.

Погану звістку принесла сусідка Павлина. Вона бігла вулицею, лементуючи та розмахуючи руками. Зупинилася аж у Івчуковому дворі.

— Там… там твого Івана забирають! — випалила до Маланки.

Покотилася каструля з картоплею в кожушках, яку та тримала в руках, заливши окропом босі ноги. Болю не відчувала — зірвалася з місця, помчала вулицею. Слідом, хекаючи, бігла Павлина. Біля колгоспної контори було людно. Маланка вдивлялася в знайомі обличчя односельців, які, побачивши її, одразу ніяковіли та потупляли очі. Івана серед них не було. Спиною відчула чийсь недобрий погляд. Обернулась — Федір. Підійшов, як тоді, пихнув димом в обличчя.

— Воврємя ти явілась! Ми тут как раз с товаріщамі вопрос собралісь поднімать: могла лі ти нє знать, что живьош с врєдітєлєм і врагом народа?

Маланка лиш одурманено крутила головою навсібіч, не розуміючи, що коїться.

— Де Іван? Іван де?

Не відповів Федір, лиш недобро посміхнувся. Продовжував катування, насолоджуючись миттю свого цілковитого тріумфу.

— Развє ти нє знала, что отєц твоєго Івана бил куркульом? За что і поньос заслуженноє наказаніє. А Іван твой сбєжал, но, как вор на мєсто прєступлєнія, опять вєрнулся в родниє мєста. Отомстіть хотєл, начал врєдітєльствовать, портіть колхозноє імущєство, а сєгодня нарочно сломал плуг, за чєм я єго і застал. Обманул нас всєх муж твой, Маланка! Ілі, может, ти знала всьо ето, а? — Схопив її за руку, виштовхнув уперед — у середину людського кола. — Ну, отвєчай пєрєд людьмі!

Стояла з червоними попеченими ногами, які швидко вкривалися пухирями. Переводила погляд з одного знайомого обличчя на інше, ні від кого не ховаючи очей.

— Не вірю я, Федоре, що Маланка могла б приховати таке, — вийшовши з юрби наперед, подав голос колгоспний активіст Мирон Ковтун. — Шила в мішку не сховаєш. Ти людина в нас нова, не все ще знаєш. Дівчина вона порядна, роботяща, а що кохання затьмарило розум — то це з усіма буває. Сам подумай — Івчуки одними з перших у колгосп вступили, ми всі тут цьому свідки, не стали б вони з Іваном зв’язуватись, якби знали правду про нього і його наміри.

Люди схвально загули, погоджуючись зі словами Мирона, а голова чомусь спохмурнів, неначе темна грозова хмара набігла йому на чоло.

— Та й ніхто з нас не знав правди про Івана, — вів далі Мирон. — Ходили чутки, але чутки — то таке, одна баба іншій бовкнула, ніби їй щось приверзлося, а та рознесла на все село. Маланко, а скажи-но нам сама, як воно було! — повернувся він до дівчини. — Крився від тебе чоловік чи зізнався, що він Іван Савчук і повернувся сюди мститися радянській владі?

— Не знаю я Івана Савчука. Мій чоловік — Іван Бойченко, — тільки й мовила вона і міцно стулила губи.

Тут уже не витримали люди, де й подівся страх перед лихим Федором, почали викрикувати один поперед одного.

— Я Маланку отакою ще знаю, гляділа її, коли Настя нездужала. Не буде вона брехати! Не навчена! — залементувала Павлина десь іззаду.

— Точно!

— Та спитайте будь-кого з ланки — ніхто й слова поганого про неї не скаже! Вогонь-дівка!

— Еге ж, Івчукова дочка в нас завжди в передовичках ходить!

— Маланка вже кілька років комсомолка, разом у комсомол вступали! Яке там вона врєдітєльство може заподіяти?..

Покричали-покричали отак — та й розійшлися. Зник і Федір у конторі, спересердя тільки плюнувши з порога на землю. Засів у себе та одна за одною курив самокрутки, лаючись уголос на неміцний тютюн. Зачепила його відмова гордячки, бо звик завжди отримувати своє, а то й брати силою. Чи, може, чекав, що впаде вона йому в ноги, гірко жалкуючи про зроблене та благаючи про порятунок?

Ледве дійшла додому Маланка. Пеком пекли ошпарені ноги, але ще більше боліло серце за Іваном. Відчувало, що ніколи більше не судилося їм побачитися. У маленькій хаті старих Івчуків було тихо, немов тут тужили за покійником. Настя аж за голову схопилася, угледівши доньчині опіки. Послала Сидора до знахарки баби Килини за цілющою маззю на травах, а сама помила їй ноги холодною водою та вклала на лавці, що слугувала молодим за подружнє ліжко. Стогнала Маланка, коли мати змащувала її рани, але не плакала. Вона ніби висохла всередині, перетворилася на чорну безплідну ріллю, у якій уже довіку не судилося прорости