Неболови - Юлія Ілюха

пальцями копирсалася в купі ганчір’я на підлозі. Від неї солодко пахло парфумами. Толя підійшов ближче. Він ловив носом дражливий аромат, і здавалося йому, що за пазухою куртки в тітки схований цілий кульок пончиків у цукровій пудрі. Коли та нахилилася до нього й почала щось говорити, від запаморочливого запаху в його шлунку почалася революція.

— Поїхали вже, тут усе зрозуміло, — перевела погляд на дядька. Той підхопив на руки зарьовану Аньку. Толю вивела тітка. Він щосили тримався, щоб і собі не заплакати.

Біля машини вишикувалися сусіди. Стара баба Настя, тітка Тетяна з дядьком Павлом, тітка Людка з немовлям на руках. Обличчя у всіх скорботні та перелякані. Баба Настя перехрестила їх на дорогу і тицьнула Толі в руки ще теплий пакунок із запахом котлет, крадькома втираючи сльози краєчком хустки.

— Казала ж я їй: «Лєнко, берись за ум, бо заберуть у тебе дітей», — та хіба ж вона слухала! Заллє очі горілкою, і більше їй нічого не треба. Таке вже непутяще… — причитувала вона, повернувшись до тітки в окулярах, і гарячково розмахувала руками. З вікна машини Толя дивився на свій двір і хату, у якій залишилась мати. Тоді ще не знав, що бачить їх востаннє. Коли запрацював двигун, його минуле стало невидимим. Воно пливло десь там, по той бік запітнілого скла, намотуючись кілометрами на колеса.

…Толя в притулку в Харкові. Сірі стіни. Тікати нікуди. З Анькою їх розлучили. Де вона — він не знає.

— Ти тепер сирота. Матір твою позбавили батьківських прав, — казенним голосом пояснила в перший день схожа на лисицю немолода вихователька з яскраво-рудим волоссям.

Бився в істериці, кричав: «Хочу до Аньки!» Не допомогло, лише синці залишилися на пам’ять від покарання. Потроху змирився. Хоч сумував за сестрою, але став звикати до нового життя. Воно йому навіть подобалось. Тут завжди було тепло й годували тричі на день. Від інших дітей спочатку тримався осторонь. Як ховрашок, ховався, коли відчував небезпеку. Згодом призвичаївся, обріс друзями. Навчився читати й писати. Одним махом розв’язував математичні задачі, які не давалися решті. Проте ночами чув Аньчин плач. Бачив матір. То п’яну, лиху, як відьма, то добру й ласкаву. Прокидався в сльозах. Скучав за її загрубілими руками. Соромився своєї слабкості, швидко розмазував солону воду щоками, поки ніхто не побачив.

Чи не з перших днів зійшовся з Мишком — таким же сиротою, як і він тепер. Той був старший і досвідченіший. Він навчав Толю власних правил виживання в притулку і поза його стінами. «Ти мужик, а мужики не плачуть, — любив повторювати Мишко. — Тобі болить — а ти мовчи, не показуй. Міцніше зціпи зуби. Ти ж мужик! Не плач, не бійся, не проси. Не довіряй, якщо не хочеш бути зрадженим». Авторитет Мишка, у якого було кілька шрамів на обличчі від «пацанячих» розбірок, не викликав у Толі сумнівів, тому у хвилини відчаю, коли самотність накривала з головою, мов цунамі, він молитвою повторював його слова. Мужики не плачуть.

Лише раз Мишко дав слабину і поділився з Толею своєю таємницею. Він мріяв відшукати матір, яка ще немовлям залишила його в пологовому будинку. Вірив: побачить вона його і пошкодує, що покинула.

Про свою матір Толя говорити не любив. Коли розпитували — частіше відмовчувався, закривався в мушлі болючих спогадів. Розповів Мишкові, що мріє знайти сестру. Відтоді, як став жити в притулку, у Толі не було від неї жодних новин.

Якось по обіді його викликали до кабінету заві­дувачки. Ішов коридором і трусився всередині — туди так просто не кличуть. Візити до кабінету на другому поверсі зазвичай оберталися на покарання за реальні чи кимось вигадані провини. Постукав, обережно зайшов. Зупинився на порозі. Невисока на зріст завідувачка губилася за дерев’яним громіздким столом. Щось мовчки писала. Толя терпляче чекав, боячись нагадати про свою присутність. Урешті підвела фарбовану голову.

— А, Вакуленко, це ти. Підходь ближче. Сідай, — кивнула на стілець біля столу.

Толя примостився на самий краєчок. Зціпив руки в замок.

— Ну що, Толику, порадую я тебе сьогодні. Не сам ти тепер у нас будеш. Сестричку твою привезли.

Толя загіпнотизовано дивився, як ворушаться бордові губи завідувачки.

— Ти мене чуєш, Толю? Толю?!

— Аньку? — Він насилу проковтнув слину, що закам’яніла в горлі.

— Аню, Аню, — усміхнулася завідувачка. — Поки що вона на карантині, та за кілька днів ти її побачиш. Так що возз’єдналася сім’я ваша, так би мовити. Усе, ти вільний, можеш іти, — вона раптово втратила до нього інтерес і знову заглибилася в папери.

По сходах Толю несли крила. Він відчував, як вони, широкі й могутні, тріпочуть за спиною. Анька повернулася! Першим розказав Мишкові. «Ну, мужик, дай п’ять!» — зрадів той, але в очах ховався смуток. До нього ж бо нікому повертатися. Толя рахував хвилини, години, дні до зустрічі з сестрою. Чатував у коридорах, марно сподіваючись її перестріти. Коли ж нарешті побачив — злякався. Анька його не впізнала. Кинулася плакати, кліщем вчепилася в ногу виховательки. Розгубився, почав нишпорити в кишенях. Пригостив цукеркою, яку беріг від самого Нового року. Від гостинця сестра розтанула, довірливо плямкала поряд, облизувала обгортку, розмазуючи обличчям шоколад. День за днем вони вчилися пізнавати одне одного, такі рідні — і такі чужі. Для Толі було дивно, що його Анька виросла. Тепер вона говорить, кумедно гаркавлячи і розтягуючи слова, прудко бігає, як та коза, та штурмує дерева в садку, до крові збиваючи коліна й лікті. «Це мій блат», — хвалилася вона чи не кожному і міцно хапала Толю за руку. Той світився від щастя. У нього була сім’я.

…Толі вже десять. Він витягнувся, як стеблина, перетворився на худого незграбного підлітка. Трохи сутулиться. Відчуває себе зовсім дорослим, тому не довіряє людям, як колись радив товариш. Мишко з притулку втік. Казали, що востаннє бачили його на Південному вокзалі. Жебракував там начебто. Толя ж знає напевне, що друг перекотиполем подався по світу шукати свою матір. Сам він, коли ніхто не бачить, часто дивиться в небо. Мріє стати льотчиком. А більшість дітей у притулку мріють про приземлене. Про маму і тата.

— А, Толику, заходь. — Здається, завідувачка роками не встає з-за свого врослого в підлогу столу. Киває йому на стілець: — Сідай.

Крім них двох, у кабінеті сидить ще одна жінка. Не вихователька, раніше Толя її не бачив. Середнього віку, повненька, коротка стрижка, непримітний темний одяг з Барабашова. Таких у місті тисячі.

— От що, Толю, — починає завідувачка. — Це Надія Григорівна, приїхала до нас із області. Забрати вас хоче до себе, у село.

Незнайома жінка схоплюється на ноги, винувато усміхається.

— Як забрати? — Він недовірливо переводить погляд із завідувачки на Надію Григорівну. — А Анька?

— Толю, ти чуєш, що я кажу? Вас, тобто тебе і Аню. Буде у вас велика дружна сім’я — у Надії Григорівни двоє своїх і троє