Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний

СЕРГІЙ: Дякую… (мнеться) А можна вас попросити… зняти респіратор? Якщо можна…

ДІВЧИНА: Це марлева пов’язка.

СЕРГІЙ: Я знаю, я пожартував… І цю захисну споруду на голові?., (ніяково жартує) Тут рівень дозволяє… Запевняю як радіаційна розвідка.

ДІВЧИНА: Більше нічого?

Сергій, знітившись, знизує плечима, заперечно трясе голомозою головою… Як хлопчина, що вкрай розгубився в цьому Чорнобилі…

ДІВЧИНА (гірко гмукнувши своїм думкам): А не пошкодуєте?

СЕРГІЙ (стрепенувшись, здивовано дивиться на неї): Чому? Ні, звичайно….

Дівчина рвучко струшує білу шапочку з голови…

…Коротке, як після тифу, волосся…

…і зриває марлеву пов’язку…

…Потворна червона пляма на обличчі…

Це — Оксана.

СЕРГІЙ (трохи розгублено): Д-дякую… (намагаючись приховати розгубленість) А ви — звідки?..

ОКСАНА (з викликом): Нізвідки. Я — місцева.

СЕРГІЙ: Та всіх же виселили…

ОКСАНА: Я повернулася. Додо… (і, раптом щось згадавши, змовкає)

Голомозий Сергій у робі захисного кольору — і Оксана в білому костюмчику, з ореолом куценького каштанового волосся, — стоять посеред перукарні, на тлі відкритих дверей з вулиці, відкіля ллється світло… Скрізь люди, що чекають своєї черги, хтось говорить по телефону, стоячи біля тумбочки: «Так… Так… Та ні… Добре… Ну скільки раз можна казати? Ні…» Заходить з вулиці Коля, йому набридло чекати.

Сергій і Оксана стоять і дивляться один на одного, за ними віддалік біля дверей — Коля з округлими від здивування очима…

…Стрижений наголо молодий чоловік, що виглядає зараз як підліток, — і острижена молода жінка, яка теж нагадує підлітка…

Сергій оглядається навкруг: Коля, люди кругом… Сказати їй?., що?

Мить — пройшла.

ОКСАНА (відвертається до свого крісла): Вам — туди, (зневажливо махає рукою до виходу)

Там за столиком сидить касирка Юля.

Вона, м'яко кажучи, далеко не красуня.

Вечоріє. Від технічних парків — обгороджених колючим дротом прямокутників, всередині яких стоять «транспортні засоби» військових частин, — Сергій, Коля, Петро та інші розвідники входять до наметового табору 25-ї бригади. З репродукторів на стовпах ллється: «Через две зимы, через две весны — а-атслужу два года и вернусь…» Назустріч — підполковник.

ПІДПОЛКОВНИК (звертаючись до Сергія): Славік…

СЕРГІЙ (здивовано): Мене не «Славік» звати…

ПІДПОЛКОВНИК: Я сказав «солдат». Солдате, як тут до штабу бригади пройти?

СЕРГІЙ: Не знаю.

КОЛЯ (жваво): Ви не в той бік табору йдете — це (вказує на ряд великих наметів) штаби батальйонів… О-он, товаришу підполковнику (вказує в протилежний бік), — бачите, за рядами наметів, далі — за генеральською лінійкою, аж під лісом, бачите — три намети? Ото штаб бригади.

У наметі офіцерів роти розвідки.

СЕРГІЙ: Старшина, мені треба зірочки на погони… Я просив вчора…

СТАРШИНА (очманілий від турбот, пригадує): Ага, так…

Лізе до кишені, видобуває і простягає на долоні…

…чотири тьмяно-захисні малі офіцерські зірочки.

СЕРГІЙ: Ще б парочку…

СТАРШИНА (посміхається): Думаєш, тобі тут зразу старшого лейтенанта кинуть?

СЕРГІЙ (знічується): Та ні, я про запас — вони завжди ламаються, губляться…

СТАРШИНА: Бережи! Приклепуй надійно… Бо більше нема. Ледве ці в четвертій роті випросив, (втомлено посміхається) Тут тільки дивись, аби зірочки не загубити, (жартує) А то розжалують в «молодші літьохи»… Зайві тоді віддаси.

СЕРГІЙ: А за віщо?

СТАРШИНА: Та хоча б за незаконні об’їзди ПУСО… Шо, ще не об’їздив? Значить, все ще попереду… Або товаришу капітану он оддаси, йому згодяться, він точно на підвищення піде… (ховає лукаву посмішку, підморгує Сергію)

СЕРГІЙ (скидає з себе куртку військової форми ВСО[9], трохи ніяково): Товаришу капітане… м-м… а як їх тут приклепувати?