Блокбастер - Зоран Жміріч

– Ви вже фотографували панів офіцерів?

Раукар підбадьорив Борну:

– Уже, вже. Наші копії вже зафіксовано. Підходьте!

– І знімки робили на цьому самому місці?

Раукар і Церо спохмурніли, ніби відчули, що насувається повторення того дня, коли Борна видав монолог перед лікарями, які робили щеплення.

– Борно, – Церо глянув на нього дружньо. – У чому проблема, синку?

Борна усміхнувся.

– Та які проблеми? Жодних. Просто перевіряю, чи є тут хоч хтось нормальний. Хоч один.

Він попрямував до дверей. На порозі зупинився і ще раз звернувся до командирів:

– Коли публікуватимете фотографії у газетах, майте на увазі, що на них буде видно частини карти з усіма позначками. Ну, на той випадок, якщо на тому боці ще не знають усіх наших позицій.

Ми вийшли зі штабу, не зачинивши за собою дверей.

Ми доїхали до схилів пагорба, що височів за кілометр від моста. Через мост пролягала дорога до села, де стояла артилерійська батарея. Генерал Любо, командир батареї, уславився своїм коронним висловом: «До дупи калібр менше вісімдесяти», що стало майже девізом його підрозділу. Хлопці навіть замовили в місті нарукавні нашивки з цифрами «80» і написом навколо: «До дупи калібр менше». Якщо ви колись такі бачили, але не знали їхнього значення, то тепер знатимете.

Любо прозвали «генералом», хоч він був прапорщиком запасу, а неофіційне підвищення до генерала заслужив між своїми авторитарною командирською поведінкою – перед ним часом замовкали й значно вищі чини. Говорячи про щось, він гримів, як його гармати й міномети, завжди був похмурий і трохи нахилений уперед, наче кудись поспішав.

Він міг у два прийоми хильнути півлітра ракії, і тоді заходився фальшиво співати. Але хлопці з батареї його цінували. Зверталися з усіма своїми проблемами, і він своїми соломоновими рішеннями все залагоджував. Черкез розповідав, що одного дня до Любо прийшло двоє вояків, побитих до крові. Один із них кілька днів тому приїхав на тракторі з покинутого села. Тікаючи, місцеві кидали різноманітну техніку, тож досить часто можна було знайти якусь іржаву машинерію посеред поля.

Той солдат гасав трактором по селу, наче то був йому велосипед. Розганявся і різко гальмував з поворотом, вириваючи колесами глибокі борозни в багні. Якось він поїхав на вихідні додому, а повернувшись, побачив, що «його» трактор захопив інший солдат, якому сподобалася ця розвага, тож він вирішив і собі покататися. Але коли «власник» повернувся, йому стало шкода віддавати нову іграшку, тож дійшло до суперечки, яка переросла у справжню бійку.

Зрештою обоє подалися до Генерала Любо. Той одразу скликав імпровізований суд, головою якого призначив себе. Усі, хто не був на чергуванні, мали спостерігати за процесом і присудом. Генерал дуже любив такі випадки, бо під час «суду» повчав усіх своїх вояків, а не тільки фігурантів справи. Він сидів на дерев’яному стільці, висока спинка якого піднімалася над його головою. Дебелий, з великим м’язистим носом, Любо скидався на величезного бульдога, що будь-якої миті може роздерти зубами все, що завгодно.

– Генерале, він украв мій трактор! – волав перший солдат.

– Зовсім ні! Це не його трактор, а мій! – переконував другий.

– Та який він твій? Це мій трактор! Я його сюди пригнав, а ти взяв без дозволу.

– Ти теж без дозволу взяв, пригнав сюди, і він став твій? Я ж так само взяв, і тепер він мій.

Любо слухав їх, возсідаючи на своєму стільці, мов на троні. Під його сідницями була надута камера від автомобільного колеса. У Любо був геморой, і він не міг всидіти ні на чому, твердішому за повітря. Він уважно вислухав обидві сторони й ваговито виніс вирок:

– Трактор… повернути в село, звідки його взято. І повернути його… маєте ви обоє. Не заводячи двигуна. Будете штовхати всю дорогу.

Трактор зрештою допхали аж до сусіднього села, а бійці батареї більше ніколи не намагалися мародерствувати.

А зараз ми сиділи під височенною смерекою, яку місцеві звали Королевою лісу. У біноклі оглядали село.

– Зараз добре придалися б Любові подушки, – пожартував Черкез…

За годину до того ми навідалися до Генерала Любо. Він прийняв нас у своєму штабі. Обійняв Черкеза, мов родича, якого довго не бачив.

– Підкладайте собі щось, сідайте. Зад голову береже. Ми розсілися біля нього на подушках, розкиданих на підлозі, а він сам усівся на свій гумований трон. Усім своїм виглядом Любо створював атмосферу, в якій ми почувалися, ніби на прийомі в якогось шляхтича, а те, що ми дивилися на нього знизу вгору, тільки посилювало враження.

– То що ж, військо… Як сексуальне життя?

– Слабко, Генерале, слабко. Дівчат нема…

– Коли я був такий, як ви, мені дівчат не треба було. Я ціле літо не злазив з гарбуза.

– Якого гарбуза, Генерале?

– Стамбулки для цього найкращі. Ми їх ще звали турецькими. Як дозріє у полі, та на сонечку нагріється – дірку проб’єш, і аж гай шумить!

Любо кілька секунд мовчки дивився, як ми регочемо, потім посерйознішав, очі потемніли. Обличчя його спохмурніло. Він зітхнув, не зводячи з нас погляду.

– Біда ж яка, Боже милий… Замість десь із дівками гуляти, ви тут гинете з нами, старими.

Ми в тиші дивилися на нього, аж поки Генерал струснув головою, зручніше вмостився на своїй камері й повів далі:

– Отакі діла. Ви все роздивитеся, запишете висоти й позиції, принесете мені, а я з ними трохи пограюся у морський бій…

Хоч ми й були в утепленій зимовій формі й водонепроникних білих накидках, але сиділи на голому снігу, тож холод відчувався. Черкез простягнув мені бінокль і додав:

– …Або та його камера. Зараз могли б на ній з’їхати вниз, як на санчатах.

Село було порожнє. Покрівлі деяких будинків зруйновані, а те, що від них залишилося, присипано снігом. За селом простяглося поле, обрубане густим хвойним лісом, який під гострим кутом виходив до уривчастого берега. На узліссі чітко проглядався військовий табір. Біля імпровізованих казарм вишикувалися машини.

– Ну зрозуміло: ці не виставляють спостерігачів посеред села, де їх видно, мов на долоні. Таке могли тільки наші тупаки надумати.

– Так, під лісом добре. У разі чого є де сховатися…

Борна незворушно дивився у свій бінокль. Не відриваючись від окулярів, прокоментував:

– Ці ні від кого не тікають.

Черкез узяв у мене бінокль і ще раз глянув через поле.

– А «ці» – то які?

Борна опустив бінокль, вийняв з кишені карту й почав креслити на ній.

– Ці? Он ті, здохлі.

І зі сміхом глянув на