Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
Софійка тяжко зітхнула, згадавши ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона прикрила очі й знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно, крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо було відчуття того, що трапиться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконливою, бо він все-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. В нього робота, служба — що поробиш? Знав би, де впасти, то соломки підмостив би.
За вікном все ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли Соні прийшла до голови рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Впевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло трапитися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись в тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.
Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо. Бо після інсульту дідусь до цього часу лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід, допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Одна тільки баба Параска ходить та причитає: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допричиталась, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Ледь стримала себе. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.
Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена. Так їй підказало чутливе жіноче серце.
Розділ 19
Ліків залишилося на два дні, а дідусь все ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив з району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнту не стало гірше і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?
Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побита собака. Думки плуталися у голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила гарненько виспатися, щоб вранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь вся тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стас.
— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти притерся у мій сад? Берега тобі мало чи що?
— Доброго вечора, красуне, — посміхнувся Стас. — Прийшов до тебе поспілкуватися.
— Прийдеш, коли тебе покличуть.
— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно, — Стас удавано зітхнув та розвів руками. — То ж вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.
— Мені від тебе нічого не потрібно.
— Ще й як потрібно! Старого ж потрібно на ноги поставити?
— Звичайно. І я зроблю це без тебе.
— Ні, — похитав Стас головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.
— Пішов геть!
— Подумай, Соню, — продовжив Стас, незважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав би бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих з того світу витягають за кілька днів. І що прошу замість…? Майже нічого.
— Якби не ти, то з дідусем нічого б не трапилося! — дорікнула дівчина.
— А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.
— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?
— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стас, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.
— Ти винен у тому, що у діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз йди геть.
— А як же моя пропозиція?
— Не підходить.
— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.
— У мене є хлопець, — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стримала себе й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч — нічого не значить. Він був, є і буде у моєму житті. Затям собі: завжди!
— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?
— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі це не зрозуміти.
— Звичайно, куди мені зрозуміти? — скептично мовив Стас. — Я ж тупий неук.
— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.
— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого?
— Вона ж вірить тобі, покладає великі сподівання.
— Ха-ха-ха! — Стас голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.
— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Йди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.
— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш за допомогою, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.
— Я не хочу про це навіть
