Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Квоускве тандем, о Катіліна, абутере пацієнціа ностра? — прошепотів Макар, тоскно позираючи на буженину навпроти. — Квандіу![337]
Нарешті директор проголосив перший тост. Це був тост за виплеканих, на зміну Артаксерксу, Аттілі, Александру Македонському, його гімназією мужів, яким віднині належало життя: їм зичилося процвітати собі на користь, батькам на радість, а ясновельможному пану гетьману всея України, зіпертому «на збройну міць та безсмертний дух німецького народу», — на славу.
— Слава і гох! — закінчив він.
— Ура! — одностайно і радісно відгукнулися абітурієнти і налили мерщій і келихи, і стопки, і чарки. Скло задзвеніло, питво заструміло, ножі й виделки забряжчали — відразу ж зробилося затишно й мило. Буженина виявилася ніжності надзвичайної, про білоцерківську шинку нічого й казати, а щодо вапнярського сала, то воно просто тануло на язику, бо було з льохи, годованої виключно кукурудзою. Отець Іван відмовився від промови і натомість запропонував випити під «многая літа»: треба було ковтнути і проспівати «многая літа», не вдихнувши. Крім самого законоучителя, на цей фортель виявився спроможним тільки сторож Іохим — він стояв на порозі в старому унтер-офіцерському миколаївському мундирі і кінчиком довгого жовтого вуса витирав сльозу. Діставши шмат крижопільскої ковбаси, він соромливо відвернувся в куток і закушував, повернувшись спиною до присутніх.
Саме в цю секунду двері враз широко розчинилися і на порозі одна за одною з'явилися три постаті.
— Ура! — зарепетували абітурієнти мов навіжені.
На порозі стали троє офіцерів. Сторож Іохим обсмикнув свій миколаївський мундир і зробив «струнко». В кавалерійському мундирі з чотирма «Георгіями» був поручик. В синьому жупані та в пенсне — хорунжий. В хакі при повній похідній викладці, з триколірним кутом на рукаві — піхотинський прапорщик.
— Вацек! Льонька! Віктор!
Офіцери дружно дзенькнули шпорами і попростували до чільного місця. Вони потисли руки директорові, привіталися до педагогів, поцілували руки учителькам.
— Моє поважання! — ґречно нахиляв голову Вацлав Парчевський, поручик.
— Честь! — брав на честь Левко Репетюк, хорунжий.
— Здравія желаю! — дзенькав шпорами Віктор Воропаєв, піхотинський прапор.
Двері розчинилися знову, і ввійшло троє козаків-вістових з чималенькими кошиками в руках. В одному були штофи з чеською слив'янкою, в другому — полумірки з австрійським коньяком, в третьому — пляшки угорського шампанського.
— Я піду! — зірвався Піркес, але молода німкеня, тобто нова учителька німецької мови, здивовано затримала його за руку. — Пустіть! Я піду. Потапчук, ти залишаєшся тут?
Потапчук гаряче зашарівся. Його величезна і кремезна постать почала помалу зводитися теж. Звичайно, за одним столом з офіцерами він не хотів зоставатись. Хай воно їм пропаде — і їство, і питво! Але їх обох зразу ж схопили з усіх боків і посадили назад. Туровський змахнув камертоном і заспівав:
Зібралися всі бурлаки…[338]
Десяток голосів охоче підхопив заспів. Зразу ж приєдналося ще десятеро. Тоді заспівав і дехто з педагогів. У німкені був, виявляється, чудесний м'який контральто. Пісня була трохи смутна, але ж від неї робилося так затишно і тепло в грудях. Вацек, Левко і Вітька були, безперечно, молодці. Здогадатися прийти на випускний вечір! Це просто' подарунок старим товаришам. Що з того, що Вацек три роки перебував на фронті, тричі поранений і має чотири «георгії»? — Що з того, що Репетюка і Воропаєва півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, самі товариші вигнали з гімназії за реакційність та антисемітизм? Це ж було так давно, а головне — вони все ж таки старі гімназьори, свої хлопці. Скільки років висиділи поруч, скільки двійок одержано разом, скільки відсиджено годин карцеру! По чарках полився австрійський коньяк. Аглаю Вікентіївну, молоду німкеню, теж уговорили випити келишок токаю. Вістові ганяли довкола столу; мов тхори. Корки угорського шампанського захлопали.
Левко Репетюк нарешті скинув папаху з шликом. Він підніс келих високо вгору. Сполохані вогники ста свічок тріпотіли тремтливо, і сотні відблисків іскрилися в пінястому шампанському.
— Джентльмени! — блиснув Репетюк скельцями пенсне. — Панове добродійство! Цей келих я пропоную випити за нас усіх — віднині змужнілих діячів неньки України!
З гучним «віват»!» келих був перехилений. З рук трьох вістових вино запінилося в келихах знову. Тоді звівся поручик Парчевський.
— А я, — неголосно і дивлячись униз, сказав він урочисто, — я пропоную другий келих випити за
