Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Всі вади й провини чоловіка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коханого, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхетного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її того ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він залишив їй на радість і на втіху.
Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Осборн), володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім’я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна сигара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під’їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку — відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюченої няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік — викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама баронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, запряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирішила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеться бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка? — Я сподіваюся на тебе, голубко, — казала місіс Буллок. — Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей перейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить маєток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині… і попроси тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.
Після такої милої розмови, в якій світські теревені перепліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмалених крихіток і, маніжачись, сідала в карету.
Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світського тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолашна вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаючи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадібно зазіхає на цей її скарб.
Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, побажав їй «на добраніч» досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поцікавився, де дочка діла французького годинника з ланцюжком, який завжди носила.
Я купила його за свої гроші, сер, — перелякано відповіла вона.
Замов собі такий самий або й ще кращий, якщо можна, — відповів старий джентльмен і знов замовк на цілий вечір.
Останнім часом сестри Доббін кілька разів просили Емілію відпустити до них Джорджі. Тітці хлопець дуже сподобався, то, може, й дід, натякали вони, зласкавиться нарешті до малого. Не захоче ж Емілія знехтувати таку щасливу нагоду для сина. Ні, мати, звичайно, бажала синові добра, але вона з тяжким серцем, дуже боязко відпускала з ними Джорджі, не знаходила собі місця, поки його не було, й зустрічала його так, ніби він щасливо уник якоїсь великої небезпеки. Хлопець приносив гроші й іграшки, на які вдова дивилася з тривогою й ревністю. Вона щоразу питала, чи не бачив він там незнайомого старого джентльмена. Тільки старого Вільямса, що катав його в бричці, відповідав хлопець, та ще містера Доббіна, який приїхав увечері на чудовому гнідому коні, дуже гарно вбраний, у зеленому фраці, рожевій краватці і з нагайкою з позолоченим руків’ям. Він обіцяв показати йому Тауер і взяти на полювання з собаками.
Та якось, повернувшись з гостей, Джорджі сказав:- Був старий джентльмен з густими бровами, в капелюсі з широкими крисами, з грубим ланцюжком і брелоками. (Старий джентльмен приїхав тоді, як візник катав Джорджі по галявині на сіренькому поні). Він дуже довго дивився на мене й дуже тремтів. Після обіду я продекламував «Мене звуть Норвал». Тітка почала плакати, вона завжди плаче. — Ось що того вечора розповів Джорджі.
Емілія зрозуміла, що хлопчик бачив дідуся, й почала гарячково чекати наслідків, певна, що старий щось їй запропонує. І справді, за кілька днів після цього старий Осборн цілком офіційно запропонував забрати хлопця до себе й зробити його спадкоємцем того майна, яке раніше призначалося його батькові. Він зобов’язувався виплачувати місіс Джордж Осборн пенсію, на яку можна цілком пристойно жити. Якщо місіс Джордж Осборн захоче знову вийти заміж — містер Осборн чув, що вона має такий намір, — виплата пенсії не буде припинена. Але, певна річ, дитина повинна мешкати з дідом на Рассел-сквер або в якомусь іншому місці, що його вибере містер Осборн. Хлопцеві дозволятимуть час від часу відвідувати місіс Джордж Осборн там, де вона житиме. Коли Емілії принесли й прочитали цього листа, матері не було вдома, а батько, як завжди, десь шукав щастя у Сіті.
Емілія ніколи не сердилась, хіба може, два-три рази за все своє життя, і ось адвокатові містера Осборна пощастило побачити її під час одного з таких нападів гніву. Вона
