Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ЕРІКА

Повільно розкривши обтяжені від ридання повіки, я зрозуміла, що лежу в себе в наметі. З вулиці долинали голоси, багато голосів, поступово проясняючись у моїй свідомості. Потерши очі, а потім скроні, які пульсували від головного болю, я вже могла виразно чути, хто розмовляв.

— Мені треба з нею поговорити, — наполягав Джейкоб.

Тільки від одного його голосу я вся зжалася, намагаючись стати зовсім маленькою чи взагалі невидимою.

— Вона спить, — заперечила Моллі.

— Це від тебе Еріка прибігла в такому стані, так що краще не наближайся до неї більше, — втрутилася Джессіка.

— Джесс, ти не розумієш, — не вгавав Джейк.

— Ми сьогодні їдемо, тож краще йди. Нам треба зібрати речі, — протестувала Моллі.

Я повільно піднялася на ліктях, але від цього пульсуючий біль у голові лише посилився. А коли я спробувала проковтнути, то відчула, як горить горло від недавніх ридань. У той момент я фізично не могла бачити Джейка, бо навіть його голос приносив мені страждання.

— Що взагалі сталося? — у розмову вступила Вікі.

Заплющивши очі, я відчула, як сльози знову покотилися по щоках, і подумки благала, щоб Джейкоб промовчав. Я б не змогла пережити вранішню подію ще раз.

Може, мої благання були почуті, бо він повторював одні й ті ж слова:

— Мені треба поговорити з Ерікою. Вона все не так зрозуміла.

Але Джейк не знав, що дівчата нізащо його не пропустять. Мов горді левиці вони захищали мене, маленьке слабке левеня, від поганого. Відчуваючи свою нікчемність, порівняння з хижаком здалося мені іронічним. Яке ж я левеня? Я була хіба що боягузливим зайченям! Ні, навіть не так! Я була ніким! Нічим!

— Я не хотів завдавати Еріці болю. Просто вона нічого не знає, але я зайду згодом і все розповім.

Це було останнє, що я почула від людини, почуття до якої спочатку підняли мене до небес, відчиняючи ворота Раю, а потім скинули на саме дно, змушуючи проситися в Пекло.

— Я ж сказала, краще не приходь, — крикнула Моллі, напевно, вслід Джейку.

Просидівши кілька хвилин мовчки та переконавшись, що він пішов, я повільно вибралася з намету, сіла біля нього й підібгала до грудей коліна. Подруги нічого не говорили, та й не варто було, адже всі їхні думки відбивалися в очах. Жалість, переживання, тривога, смуток — усе це давило тільки сильніше, змушуючи повною мірою відчувати свою нікчемність.

Я сиділа мовчки, не відриваючи порожнього погляду від місця, де ще вчора горіло багаття. Місця, біля якого я сиділа в обіймах Джейкоба, вбираючи його тепло і, як мені тоді здавалося, кохання. Сльози знову покотилися по щоках, боляче щипаючи суху від ридання шкіру, але я вже не намагалася витирати їх. Мені було байдуже!

Першою до мене підійшла Джессіка й сіла поряд:

— Виїжджатимемо за кілька годин, тож можемо трохи підняти собі настрій.

Вона поставила перед моїми ногами пляшку з віскі та чотири пластикові стакани. Не промовивши ні слова та не чекаючи запрошення, Моллі та Вікі підійшли до нас, і сіли навколішки якраз навпроти.

— Я за кермом, тому хіба трохи, — втомлено промовила Моллі.

Другий день вона виглядала інакшою, якоюсь замкнутою в собі. Учора я планувала розпитати подругу, дізнатися чи не сталося чого, а тепер ось не могла зібратися до купи.

— А я тільки за, — моргаючи, щоб угамувати сльози, ледь чутно промовила Вікі, чиї очі були червоними й опухлими.

Джесс узяла пляшку й налила всім віскі, особливу увагу приділивши одному стакану. Коли подруга простягла його мені, я замотала головою.

— Гей, бери та пий, тобі це потрібно, — сказала Моллі.

Піднявши голову, я окинула подруг поглядом і побачила на їхніх обличчях болісне переживання та тугу. Більше не вагаючись, я прийняла стакан.

— За нас, — пониклим голосом промовила Джесс.

У міру того, як спустошувалася пляшка з віскі, я розповіла все, що сталося. Рідкісні схлипи все ж таки видавали мій стан, але алкоголь добре знав свою справу, і поступово сльози припинилися. Здавалося, тіло перестало відчувати біль, а розум уже не вірив, що все це сталося насправді. Нарешті виговорившись, я продовжувала пити, заглушаючи рештки болю. Усередині я не відчувала нічого, немов порожня посудина, що потроху наповнювалася віскі.

— Він сказав, що ще прийде, — порушуючи мовчання, промовила Вікі й підняла до мене невпевнений погляд.

Язик не слухалася, та я й говорити нічого не хотіла. Замість відповіді я подивилася в напівпорожній стакан і, не висловлюючи жодної емоції, потяглася за пляшкою.

— Якщо він наблизиться до табору хоч на сто ярдів, я надеру йому дупу, — пригрозила охмелівша Джесс.

— Ні, — раптово навіть для самої себе, заперечила я. — Нічого не треба робити. Просто скажіть, що я не хочу його бачити. — Голос, яким я говорила, здавався чужим, не моїм.

— Тоді я поговорю з ним і відправлю назад, якщо доведеться, — уклала Моллі, поклавши руку мені на плече. — Нехай котиться до цієї Софі.