Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Що трапилося? — стривожено спитав Рой, сідаючи.

А потім він побачив телефон, повернутий до мене, і вмить перемінився, виглядаючи вже злим.

— Тобі подякували, прочитай, — ледь чутно озвалася я, стримуючись, щоб не заплакати сильніше.

Рой узяв телефон, швидко ввів пароль і кілька секунд читав повідомлення. Від мене не сховалося те, що він посилено обмірковував побачене.

— Еріко, ти мене налякала, — раптом пом'якшившись, озвався Рой і взяв мене за руку. — У моєму братстві всі знають, що в нас сьогодні річниця, от і вирішили пожартувати.

У додачу він засміявся, спостерігаючи, як я витираю сльози.

— Хто така Соф? — недовірливо спитала я.

— Гадки не маю, — сміючись, відповів він. — І вигадали ж таке ім'я. Придурки.

Чим довше Рой сміявся, тим більше я заспокоювалася. Ми знали один одного надто довго й надто добре, щоб зрадити.

— Тоді чому ти поставив пароль на телефон? Тобі є що приховувати? — Я вирішила закрити одразу всі питання, щоб не залишилося жодних сумнівів.

Рой насупився, узяв свій телефон і, ввівши пароль, простягнув мені.

— Ось. Перевіряй усе, що хочеш, якщо ти мені не довіряєш.

Від його слів мені стало соромно, і я прибрала руки під стіл, даючи зрозуміти, що не візьму стільниковий. За кілька секунд Рой усміхнувся і, сховавши телефон у кишеню джинсів, нахилився до мене.

— Дитинко, я ж кохаю тільки тебе. Хіба ти не знаєш?

Він виглядав набагато краще, ніж десять хвилин тому, а веселий настрій, що раптово з'явився, подіяв і на мене.

— Я тебе сильніше, — відповіла я і простягла до нього руки.