Фараон - Болеслав Прус

Тутмос повернувся до палацу приголомшений. Він уже не тільки не розумів, що робити в такому нечуваному становищі, але й не знав навіть, що йому думати. Бо ще розмовляючи з царицею Нікотріс, він був певний, що в садах з’являвся Лікон, посланий верховними жерцями, але тепер його сумніви зростали.

А якщо, так було з Тутмосом, улюбленцем, який бачив Рамзеса, то що ж мало діятись у серцях сторонніх людей?.. Найзавзятіші прибічники фараона та його намірів могли захитатися, чуючи звідусіль, що їхній повелитель збожеволів.

Це був перший удар, завданий Рамзесу XIII жерцями. Начебто незначний, він тягнув за собою незчисленні наслідки.

Тутмос не лише вагався, а й страждав. Під легковажним виглядом він таїв вдачу благородну й енергійну. Тож тепер, коли вчинили замах на честь і владу його повелителя, Тутмоса гризла бездіяльність. Йому здавалося, що він — начальник фортеці, під яку підкопується ворог, а він дивиться на це бездіяльно!..

Ця думка так гнітила Тутмоса, що він під її впливом зважився на сміливий крок. Якось зустрівши верховного жерця Сема, він раптом спитав його:

— Ти чув, достойний отче, побрехеньки, які ходять про нашого володаря?..

— Фараон молодий, отже, про нього може ходити багато різних пліток, — відповів Сем, якось дивно глянувши на Тутмоса. — Але ці справи мене не стосуються: я заступаю його святість на службі богам, виконую її, як лише вмію, а на все інше не зважаю.

— Я знаю, що ти, достойний пророче, вірний слуга фараона, — мовив Тутмос, — і не хочу втручатися до жрецьких таємниць. Але я мушу, однак, звернути твою увагу на одну дрібницю… Я довідався напевно, що святий Мефрес переховує якогось Лікона, грека, на душі якого два злочини: він убивця фараонового сина і дуже схожий на його святість… Отже, нехай достойний Мефрес не накликає ганьби на весь шановний стан жерців, а якнайшвидше видасть убивцю судові. Бо якщо ми самі знайдемо Лікона, присягаюсь, що Мефрес втратить це лише свій священний сан, а й голову. В нашій державі не можна безкарно опікати убивць і переховувати людей, схожих на найвищого володаря!..

Сем, в присутності якого Мефрес забрав у начальника поліції Лікона, збентежився, може, побоюючись, щоб і йому не закинули співучасті в таємному злочині. Проте він відповів:

— Я спробую про ці важкі підозріння застерегти святого Мефреса. Чи знаєш ти, однак, достойний Тутмосе, яку відповідальність несуть люди, що винуватять когось у злочинстві?

— Знаю і беру на себе відповідальність. Я так певен у всьому, що про наслідки моїх підозрінь зовсім не турбуюся. Хай про них турбується святий Мефрес. Бажаю йому, щоб мені від попереджень не довелось перейти до дій.

Ця розмова дала певні наслідки: з того часу ніхто вже не бачив фараонового двійника.

Але чутки все ширилися, а Рамзес XIII не знав про них. Бо навіть Тутмос, побоюючись, що фараон вдасться до крайніх заходів проти жерців, не сповіщав йому нічого.

Розділ шістдесят другий

На початку місяця паофі (липень-серпень) його святість фараон, цариця Нікотріс і двір повернулися з Фів до палацу під Мемфісом.

Під час цієї подорожі, коли вони їхали Нілом, Рамзес XIII часто впадав у задуму і раз сказав Тутмосові:

— Я помітив дещо дивне… Народ юрмиться на обох берегах так само густо, а може, навіть і густіше, ніж тоді, коли ми їхали до Фів. Але кричать вони не так голосно, човнів їде за нами менше, й квіти кидають скупо…

— Свята правда плине з уст твоїх, володарю, — відповів Тутмос. — І справді, люди здаються якимись змученими, але це, певно, від страшної спеки…

— Ти мудро пояснив!.. — похвалив його фараон, і обличчя його прояснилося.

АлеТутмос не вірив своїм словам. Він відчував і, що гірше, відчував весь царський почет, що маси народу вже дещо охололи в своїй любові до фараона.

Чи це був наслідок чуток про лиху хворобу Рамзеса, чи щось інше, Тутмос не знав. Але він був певний, що це збайдужіння походить від жерців.

«От дурна чернь! — думав він, не гамуючи в своєму серці зневагу. — Недавно тонули, аби тільки побачити обличчя його святості, а сьогодні їм шкода крикнути зайвий раз… Наче вже забули і про сьомий день відпочинку, і про землю, що мала стати їхньою власністю…»

Прибувши до палацу, фараон одразу наказав зібрати представників, які мали постановити, що є потреба вдатися до. скарбів Лабіринту. Водночас він доручив відданим йому урядовцям та поліції підбурювати людей проти жерців і ширити чутки про сьомий день відпочинку.

Незабаром у Нижньому Єгипті знову загуло, мов у вулику. Селяни домагалися не лише перепочинку, а й платні готівкою за громадські роботи. Ремісники в шинках та на вулицях лаяли жерців, які прагнуть обмежити священну владу фараона. Кількість злочинів росла, але злочинці не хотіли відповідати перед судом. Писарі присмирніли, жоден з них не зважувався вдарити просту людину, знаючи, що дістане відсіч. До храмів рідше приносили пожертви, богів, що пильнували кордони номів, щораз частіше обкидали камінням і обмазували брудом, а то й навіть скидали на землю.

Страх охопив жерців, номархів та їхніх поплічників. Даремно судді оголошували на ринках і в заїжджих дворах, що, згідно з давніми законами, хлібороб, ремісник і навіть купець не повинен займатися плітками, які відвертають його від хлібодайної праці. Люд, під загальний сміх і вигуки, закидав оповісників гнилими плодами і фініковими кістками.

Тоді знать почала збиратися в палаці і, падаючи до ніг фараона, стала благати порятунку.

— Земля наче розверзається під нашими ногами, — волали вельможі, — і ніби настає кінець світу!.. Все змішалося, народ хвилюється, і, якщо ти не врятуєш нас, володарю, години нашого життя полічені.

— Моя скарбниця порожня, військо нечисленне, поліція вже давно не бачить платні, — відповів фараон. — Отже, якщо хочете тривалого спокою й безпеки, мусите дістати мені коштів. Проте моє царське серце переймається вашою тривогою, тому я зроблю все, що зможу, і, сподіваюся, мені пощастить відновити лад.

І справді, його святість наказав стягнути військо і розмістити його в найважливіших пунктах країни. Водночас він надіслав наказ Нітагерові, щоб той доручив східний кордон своєму помічникові, а сам з п’ятьма найкращими полками вирушав до Мемфіса.

Так чинив фараон не лише для захисту знаті від простого люду, а й щоб мати під рукою великі сили на випадок, коли верховні жерці підбурили б Верхній Єгипет та полки, що належали храмам.

Десятого паофі в царському палаці та в його околицях панувало велике пожвавлення. Зібралися представники, які мали визнати за фараоном право взяти частку із скарбів Лабіринту,