Фараон - Болеслав Прус
на руки й заніс в альтанку. Цієї хвилини з нього спав плащ. Рамзес ще намагався підтримати його, та врешті покинув.
На другий день цариця Нікотріс покликала до себе Тутмоса. Улюбленець фараона аж злякався, глянувши на неї. Цариця була страшенно бліда, очі в неї позападали і блукали, як у божевільної.
— Сідай, — сказала вона, показуючи на стільчик поруч свого крісла.
Тутмос не зважувався.
— Сідай!.. І… і… присягнися, що нікому не розкажеш того, що я тобі зараз скажу…
— Присягаюсь тінню мого батька… — відповів Тутмос.
— Слухай, — мовила цариця тихо, — я була для тебе майже матір’ю… Якщо ти викажеш цю таємницю, боги покарають тебе… Ні… Вони лише звалять на твою голову частину тих нещасть, які тяжіють над моїм родом…
Тутмос слухав, нічого не розуміючи. «Причинна?..» — подумав він з тривогою.
— Глянь на це вікно, — вела далі цариця, — на те дерево… Ти знаєш, кого я цієї ночі бачила на тому дереві за вікном?..
— Може, приїхав до Фів зведений брат його святості?..
— Ні, це був не той, — шептала вона ридаючи. — Це був він сам… мій Рамзес!..
— На дереві?.. Сьогодні вночі?..
— Так!.. Світло смолоскипа падало на його обличчя й постать… Він був у накидці в білі й блакитні смужки… дивився божевільним поглядом… сміявся дико, як його нещасний брат, і говорив: «Дивися, матінко, я вже вмію літати, а цього ж не вміли ні Сет, ні Рамзес Великий, ні Хеопс… Дивись, які в мене виростають крила!..» Він простяг до мене руки, і я, нетямлячись від жалю, доторкалась через вікно до його рук, до його обличчя, облитого холодним потом… Потім він зсунувся з дерева і втік…
Тутмос слухав вражений. Раптом він стукнув себе по лобі.
— Це був не Рамзес! — відповів він рішуче. — Це був чоловік, дуже схожий на нього, підлий грек Лікон, який убив його сина, а тепер перебуває під опікою верховних жерців!.. Це не Рамзес!.. Це підступи тих негідників, Гергора й Мефреса…
На обличчі в цариці блиснула надія, але тільки на мить.
— Невже я не впізнала б мого сина?..
— Лікон, певно, надзвичайно схожий на нього, — сказав Тутмос. — Це підступи жерців… Негідники!.. Смерті мало на них…
— То фараон спав цієї ночі дома? — раптом спитала цариця.
Тутмос зніяковів і опустив очі.
— Виходить, не спав?..
— Спав… — відповів непевним голосом царський улюбленець.
— Неправда!.. Та скажи мені хоча б, чи була на ньому накидка в білі й блакитні смужки?..
— Не пам’ятаю… — тихо мовив Тутмос.
— Знову неправда… А цей плащ… Скажи, що це не плащ мого сина… Мій невільник знайшов його на тому самому дереві…
Цариця схопилася і витягла із скрині коричневий плащ з капюшоном. І тут Тутмос пригадав, що фараон повернувся опівночі без плаща і навіть виправдовувався перед ним, що цей плащ загубив десь у саду. Він вагався, думав і, нарешті, рішуче відповів:
— Ні, царице. То не був фараон… То був Лікон. Це підступний злочин жерців, про який треба негайно сповістити його святість…
— А якщо це Рамзес?.. — знову спитала цариця, хоча в її очах блиснули іскри надії.
Тутмос розгубився, його припущення щодо Лікона було розумне і могло бути слушне, але ж не бракувало доказів, що цариця справді бачила Рамзеса. Адже він повернувся до свого покою після півночі, на ньому справді була накидка у білі й блакитні смужки, загубив плащ… Брат його вже був божевільний, і, нарешті, чи могло в такому випадку помилитися серце матері?..
І враз у душі Тутмоса прокинулися сумніви, переплутані, звиті в клубок, Як гніздо отрутних змій. Щастя, що в міру того, як його обсідали вагання, в серце цариці вступала надія.
— Добре, що ти нагадав мені про цього Лікона… Я пам’ятаю… Через нього Мефрес звинуватив Рамзеса в дітовбивстві, а тепер, можливо, використовує цього негідника, щоб знеславити фараона. В кожному разі, ні слова нікому про те, що ти чув від мене… Якби Рамзес… якби з ним справді сталося таке нещастя, то це може бути тільки миттєве… Не треба розголошувати про нього такі чутки, не треба навіть говорити йому про це!.. Якщо це підступ жерців, ми тим більше маємо бути обережні. Хоча… люди, які вдаються до такого ошуканства, не можуть бути сильні…
— Я це вистежу, — перебив Тутмос, — і коли впевнюся…
— Тільки не кажи Рамзесові, заклинаю тебе тінню твого батька!.. — вигукнула цариця, з благанням простягаючи руки. — Фараон не простив би цього жерцям, віддав би їх до суду, а тоді могло б статися одне з двох нещасть: або найвищих жерців держави скарали б на. смерть, або суд виправдав би їх… І тоді… Краще цього Лікона вистеж і вбий без милосердя, як хижого звіра… як гадину…
Тутмос попрощався з царицею. Вона майже заспокоїлась, але його побоювання зросли.
«Якщо цей підлий грек Лікон, якого жерці тримали у в’язниці, ще живий, — думав він, — то насамперед, замість того щоб лазити по деревах і показуватися цариці, він утік би… Я сам полегшив би йому втечу і обсипав би багатством, якби він сказав мені правду й шукав захисту від цих негідників… Але звідки накидка, плащ?.. Як могла помилитися мати?..»
Тепер Тутмос уникав фараона і не зважувався дивитись йому в вічі. А оскільки й Рамзес був якийсь сам не свій, то збоку могло здатися, що їхні сердечні стосунки охололи.
Та одного вечора фараон знову покликав до себе улюбленця. — Я маю, — мовив він, — поговорити з Гірамом про важливі справи, тому вийду з палацу. Чатуй тут, біля моєї опочивальні, а коли хтось схоче мене бачити — не допускай…
Коли Рамзес зник у потаємних переходах палацу, Тутмоса охопив неспокій.
«Може, — думав він, — жерці отруїли його якимсь зіллям, і він, передчуваючи напад божевілля, тікає із свого дому?.. Що ж, побачимо».
І побачив. Фараон повернувся до своєї кімнати перед ранком, і на ньому вже був плащ… тільки не свій, а солдатський.
Тутмос розтривожився і не спав до ранку, чекаючи, що цариця знов покличе його до себе. Проте цариця не кликала його. Зате, коли він уранці оглядав гвардію, офіцер Євнана попросився до свого начальника на хвилинну розмову…
Коли вони опинилися вдвох в окремій кімнаті, Євнана впав Тутмосові до ніг, благаючи, щоб він нікому не переказував того, що почує зараз.
— Що сталося?.. — спитав Тутмос, відчувши, як у нього холоне серце.
— Начальнику, — мовив Євнана, — вчора опівночі два мої воїни схопили в саду чоловіка, що бігав голий і кричав нелюдським голосом… Його привели до мене і, начальнику… вбий мене!.. — Євнана
