Фараон - Болеслав Прус

Присутні злякано загули,

— Усе це, — мовив верховний жрець, — ми бачили в ПіБасті, так само як я і Ментезуфіс були свідками п’яних бенкетів, на яких уже напівбожевільний наступник трону насміхався з богів та ображав жерців…

— Так було, — підтвердив Ментезуфіс.

— А як ви думаєте, — вів далі, запалюючись, Мефрес, — чи людина при здоровому глузді, будучи головнокомандувачем, залишить військо, щоб погнатися за кількома лівійськими розбійниками?.. Я вже не згадую багатьох дрібних нерозумних справ, хоча б таких, як намір дати селянам святковий день і наділити землею, але запитую вас, чи можу я вважати нормальною людину, яка вчинила стільки злочинних недоречностей без причини, а просто так собі!..

Присутні мовчали, номарх Горті був схвильований.

— Над цим треба добре подумати, — сказав головний суддя, — щоб ми не заподіяли кривди людині…

Тут озвався Гергор.

— Святий Мефрес робить Рамзесові ласку, — сказав він рішуче, — називаючи його божевільним. Інакше ми мусили б вважати Рамзеса зрадником…

Присутні неспокійно заворушилися.

— Так, той, хто названий Рамзесом Тринадцятим, — зрадник, бо не тільки підшукує собі вивідувачів і злодіїв, щоб вони відкрили дорогу до скарбів Лабіринту, не тільки відмовляється від угоди з Ассірією, якої Єгипет конче потребує…

— Тяжкі звинувачення! — мовив суддя.

— А ще й, ви чуєте мене, домовляється з підлими фінікійцями, щоб прокопати канал між Червоним і Середземним морем! Цей канал — найбільша загроза для Єгипту, бо через нього нашу країну в одну мить може затопити вода!.. Тут уже не йдеться про скарби Лабіринту, а про наші храми, будівлі, поля, про шість мільйонів, щоправда, нерозумних, але ж невинних людей і, зрештою, про життя наше і наших дітей…

— Якщо це так… — зітхнув номарх Горті.

— Я і достойний Мефрес ручимося, що це так і що цей один чоловік згромадив у своїх руках таку небезпеку, яка ще ніколи не загрожувала Єгиптові… Ми для того й зібрали вас, достойні мужі, щоб обміркувати способи порятунку… Але треба діяти швидко, бо заміри цього чоловіка рвуться вперед, як вихор пустелі, і коли б не засипали нас!..

На мить в напівтемній кімнаті запала тиша.

— Що ж ми тут можемо порадити? — озвався номарх Емсуха. — Ми сидимо в номах, далеко від двору, і, звичайно, не тільки не знали намірів цього безумця, а навіть не догадувалися про них. Просто не віриться… Через те, гадаю, найкраще буде цю справу доручити тобі, достойний Гергоре, і Мефресові. Виявили ви хворобу, то знайдіть тепер ліки і застосуйте їх… А якщо вас непокоїть відповідальність, то візьміть на допомогу собі головного суддю…

— Так, так!.. Він справедливо розміркував!.. — підтвердили збуджені сановники.

Ментезуфіс запалив смолоскип і поклав на столі перед статуєю бога папірус, на якому був написаний акт такого змісту: «З огляду на небезпеки, що загрожують державі, влада таємної ради переходить в руки Гергора, якому мають допомагати Мефрес і головний суддя».

Цей акт був скріплений підписами присутніх сановників, замкнутий у скриньку й захований в тайник під вівтарем. Крім того, кожен з семи учасників заприсягнувся виконувати всі накази Гергора і втягти до змови ще по десять сановників. А Гергор обіцяв їм викласти докази, що Ассірія домагається угоди, що фараон не хоче її підписати, що він домовляється з фінікійцями про будівництво каналу і що хоче по-зрадницьки пробратися в Лабіринт.

— Життя моє і честь у ваших руках, — скінчив Гергор. — Якщо те, що я сказав, неправда, то скараєте мене на смерть, а тіло моє спалите…

Тепер уже ніхто не сумнівався, що верховний жрець каже щиру правду. Бо жоден єгиптянин не зважився б приректи своє тіло на спалення, а душу на згубу…

Кілька днів після весілля Тутмос разом з Геброн провів у палацику, який йому подарував фараон. Але щовечора він приходив до казарм гвардії, де у товаристві офіцерів і танцівниць дуже весело розважався цілими ночами.

З цього всі його приятелі догадувалися, що Тутмос одружився з Геброн лише заради приданого, що зрештою нікого не дивувало.

Через, п’ять днів Тутмос прийшов до фараона і заявив, що може знову служити йому. Отож він відвідував свою дружину тільки при сонячному світлі, а вночі оберігав покої фараона.

Одного вечора фараон сказав йому:

— У цьому палаці стільки кутків для підглядання та підслухування, що за кожним моїм рухом хтось стежить. Навіть до моєї найяснішої матері знову промовляли таємні голоси, які вже змовкли були в Мемфісі, коли я розігнав жерців… Тому я не можу нікого приймати в себе, а мушу виходити з палацу і в безпечному місці радитися з моїми слугами…

— Я мушу йти за тобою, володарю? — спитав Тутмос, бачачи, що фараон шукає плаща.

— Ні, ти повинен лишитися тут і пильнувати, щоб ніхто не входив до мого покою. Не впускай нікого, хоч би це була моя найясніша мати чи навіть тінь вічно живого батька… Скажеш, що я сплю і не хочу нікого бачити.

— Буде так, як ти велиш, — відповів Тутмос, накидаючи на володаря плащ з капюшоном.

Потім він погасив світло в спальні, а фараон вийшов бічними коридорами.

Опинившись у саду, Рамзес став і уважно оглянувся довкола. Потім, видно, зорієнтувавшись у темряві, хутко пішов у бік палацика, подарованого Тутмосові.

Через кілька хвилин хтось став перед ним у тінистій алеї і спитав:

— Хто йде?..

— Нубія, — відповів фараон.

— Лівія, — відповів той, хто запитував, і раптом відсахнувся, ніби з переляку.

Це був офіцер гвардії. Рамзес придивився до нього і вигукнув:

— А, це ти, Євнано!.. Що ти тут робиш?

— Обходжу сади. Я роблю це двічі кожної ночі, бо інколи пробираються злодії.

Фараон подумав і сказав:

— Ти розумно робиш. Але запам’ятай собі, що першим обов’язком гвардійця є мовчання… Злодія прожени, а якщо зустрінеш якусь достойну особу, не зачіпай і мовчи, завжди мовчи… Хоч би це був навіть… сам верховний жрець Гергор…

— О повелителю! — вигукнув Євнана. — Тільки не наказуй мені віддавати шану вночі Гергорові чи Мефресові… Не знаю, чи мій меч, коли побачу їх, не вихопиться сам з піхов…

Рамзес усміхнувся.

— Твій меч — мій, — відповів він, — і лише тоді може вихопитися з піхов, коли я накажу…

Він кивнув головою Євнані й пішов далі.

Проблукавши з чверть години заплутаними стежками, фараон опинився біля альтанки, захованої в заростях. Йому здалося, що він почув шелест, і він тихо спитав:

— Геброн?..

Назустріч йому вибігла постать, теж закутана в темний плащ. Вона припала до Рамзеса і обняла його за шию, шепочучи:

— Це ти, володарю?.. Це ти!.. Як же я довго чекала!.. Фараон відчув, що вона вислизає з його обіймів;