Фараон - Болеслав Прус
Коли сановники вийшли від фараона, Тутмос відчинив в одній із стін потайні двері і привів Саменту. Фараон прийняв верховного жерця Сета з великою радістю, дав йому поцілувати руку і обняв його за голову.
— Мир тобі, добрий слуго, — сказав фараон. — Що ти мені приніс?..
— Я двічі був у Лабіринті, — відповів жрець.
— І вже знаєш дорогу?..
— Я знав її раніше, але зараз відкрив ще одну річ. Скарбниця може завалитися, повбивати людей і знищити коштовності, які є найбільшим багатством…
Фараон нахмурив брови.
— Тому, — вів далі Саменту, — святий володарю, підготуй кількох певних людей. З ними я зайду до Лабіринту і в ніч перед штурмом оточу кімнату, що межує з скарбницею… Особливо верхню…
— Ти проведеш їх?..
— Так. Проте я ще раз піду до Лабіринту сам і востаннє спробую, чи не пощастить мені без чиєїсь допомоги запобігти руїні. Люди, хоча б і найвірніші, завжди непевні, і до того ж це може привернути увагу тих сторожових псів…
— Якщо вони вже не стежать… — кинув фараон.
— Повір мені, повелителю, — відповів жрець, поклавши руку на серце, — щоб мене вистежити, потрібне чудо. Вони засліплені, як діти. Вже відчувають, що хтось хоче пробратися до Лабіринту, але дурні подвоюють варту біля неприхованих входів. Тим часом я сам за місяць установив три потайні ходи, про які вони забули чи, може, зовсім не знають. Хіба якийсь дух міг би застерегти їх, що я блукаю по Лабіринту, або вказати кімнату, де я буду. Серед трьох тисяч кімнат та коридорів це неможливо.
— Достойний Саменту каже правду, — озвався Тутмос. — І так ми надто далеко заходимо в своїй завбачливості перед цими гадами.
— Не кажи цього, начальнику, — відповів жрець. — Сили їхні проти його святості — мов жменя піску проти храму, але Гергор і Мефрес дуже підступні!.. Вони можуть застосувати проти нас таку зброю й такі засоби, що ми заніміємо з подиву… Наші храми сповнені таємниць, які дивують навіть мудреців, а душі звичайних людей стирають на порох.
— Розкажи ж нам щось про це, — попросив фараон.
— Заздалегідь скажу, що воїни вашої святості наткнуться в храмах на різні чудеса. То згасне в них світло, то раптом оточить їх полум’я або жахливі потвори… То заступить їм дорогу мур, або розкриється під ногами прірва. В деяких коридорах їх заллє вода, в інших — невидимі руки жбурлятимуть у них каміння. А які громи, які голоси лунатимуть довкола них!..
— У кожному храмі є жерці, доброзичливі до мене, а в Лабіринті будеш ти, — відповів фараон,
— І наші сокири, — додав Тутмос. — Поганий той воїн, що відступить перед вогнем чи потворами або марнуватиме час, прислухаючись до таємних голосів.
— Ти добре кажеш, начальнику! — сказав Саменту. — Якщо ви сміливо йтимете вперед, страх зникне, голоси замовкнуть, а полум’я перестане пекти. Зараз останнє слово, володарю мій, — звернувся жрець до Рамзеса. — Якщо я загину…
— Не кажи так! — одразу перебив його фараон.
— Якщо я загину, — повторив із сумним усміхом Саменту, — до тебе прийде молодий жрець Сета з моїм перснем. Тоді нехай військо займе Лабіринт, вижене доглядачів і вже не покидає Лабіринту, бо цей юнак за місяць, а може, й раніше, знайде дорогу до скарбів за тими вказівками, які я йому залишу… Але, володарю, — вів далі він стаючи на коліна, — благаю в тебе одного: коли переможеш, помстись за мене і насамперед не прощай Гергора й Мефреса. Ти не знаєш, які це вороги!.. Якщо вони переможуть, загинеш не лише ти сам, а й твоя династія…
— Хіба переможцеві не годиться бути милосердним? — похмуро запитав Рамзес.
— Ніякого милосердя, ніякої ласки!.. — вигукнув Саменту. — Поки вони житимуть, доти тобі й мені загрожують смерть і ганьба, навіть осквернення наших трупів. Можна власкавити лева, купити фінікійця, прихилити до себе лівійця й ефіопа… Можна вблагати халдейського жерця, бо він, як орел, здіймається високо, де його ніщо не може дістати… Але єгипетського пророка, який зазнав розкоші й влади, не власкавиш нічим. І тільки смерть їхня чи твоя може закінчити цю боротьбу.
— Ти кажеш правду, Саменту, — відповів Тутмос. — На щастя, не його святість, а ми, воїни, будемо вирішувати одвічну суперечку між жерцями й фараоном.
Розділ шістдесят третій
Дванадцятого паофі з різних єгипетських храмів стали ширитись неспокійні вісті.
За кілька останніх днів у храмі Гора перекинувся вівтар, у храмі Ісіди плакала статуя богині. В храмі Амона Фіванського та в гробниці Осіріса в Дендерах теж випадали недобрі пророкування. З цих несхибних ознак жерці робили висновок, що Єгиптові загрожує якесь велике нещастя ще до того, як скінчиться місяць.
Як наслідок того верховні жерці Гергор і Мефрес наказали влаштовувати священні процесії довкола храмів та приносити пожертви богам по домівках.
Одразу ж на другий, день, тринадцятого паофі, в Мемфісі відбулася велика процесія: бог Пта вийшов із свого храму, а богиня Ісіда зі свого. Обоє богів посувалися до центру міста в оточенні невеликого почту віруючих, переважно жінок. Вони мусили, однак, повернутись, бо єгиптяни кепкували з них, а іновірці зважувались навіть кидати каміння у святі човни богів.
Поліція, бачачи такі неподобства, поводилась байдуже, а дехто з поліційних доглядачів брав навіть участь у цих непристойних жартах. Опівдні якісь невідомі люди почали розповідати юрбі, що стан жерців не дозволяє жодних пільг робочому люду і намагається зчинити бунт проти фараона.
Надвечір під храмами почали збиратися юрби робітників, які свистіли й кепкували з жерців. Вони кидали каміння в брами, а якийсь розбійник навіть прилюдно відбив носа Торові, що пильнував свій храм.
Через кілька годин після заходу сонця верховні жерці та їхні найвірніші прибічники зібралися в храмі Пта. Тут був достойний Гергор, Мефрес, Ментезуфіс, троє номархів та головний суддя Фів.
— Жахливі часи! — перший заговорив суддя. — Я знаю напевно, що фараон хоче підбурити чернь напасти на храми…
— Я чув, — озвався номарх Себа, — що він надіслав наказ Нітагерові, щоб той якнайшвидше прибув сюди з своїм військом, наче тут і так його мало!..
— Сполучення між Нижнім і Верхнім Єгиптом від учора перерване, — додав номарх Аа. — На шляхах стоїть військо, а галери його святості оглядають кожен корабель, що пливе Нілом.
— Рамзес Тринадцятий — не «святість», — сухо зауважив Мефрес, — бо він не дістав корони з рук богів.
— Все це були б дрібниці, — перебив головний суддя. — Найгірше — зрада… Я маю відомості, що багато молодих жерців співчувають фараонові і про все йому доносять…
— Є навіть такі, що згодилися допомогти війську
