Жінка у білому - Вилки Коллінз
Не варто морочити Вас подробицями з мого минулого. Скажу тільки, що із свого боку я виконувала умови й задовольнялася моїм хорошим утриманням, дістаючи його безперебійно чотири рази на рік.
Час від часу я ненадовго виїжджала з міста, щоразу питаючи дозволу в мого пана-володаря й зазвичай дістаючи той дозвіл. Як я вже Вам казала, він не був такий дурень, щоб доводити мене до крайнощів. Він міг цілком розраховувати, що я триматиму язика за зубами,— хоча б заради себе самої, коли не заради нього. Однією з моїх найтриваліших поїздок була поїздка в Ліммерідж. Я поїхала туди доглянути вмирущу двоюрідну сестру. Подейкували, буцімто вона наощаджала грошенят, і я подумала (на випадок, коли б щось у майбутньому завадило мені одержувати утримання), що непогано було б забезпечити себе і з цього боку. Але вийшло так, що старалась я даремно, — нічого не одержала, бо сестра нічого й не мала.
Я взяла й Анну з собою на північ. На мене часом находили химери і примхи щодо моєї дитини, й тоді я починала ревнувати її до місіс Клементс, бо та мала на неї надто великий вплив. Місіс Клементс ніколи не подобалась мені. Вона була нікчемна, пустоголова, затуркана жінка, вроджене, що називається, бидло, і я вряди-годи не відмовляла собі у втісі дозолити їй, забираючи в неї Анну. Не знавши, що робити з дочкою, поки я доглядала свою родичку в Камберленді, я віддала її в ліммеріджську школу. Власниця маєтку, місіс Ферлі (на диво негарна жінка, яка зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію), надзвичайно потішила мене тим, що страшенно прикинулася до моєї дитини. Внаслідок того дівчинка нічого не навчилася в школі. В Ліммеріджі її всіляко пестили та й розбестили. Вони втовкмачували їй в голову всякі дурниці та химери і, між іншим, прищепили їй думку, що вона повинна завжди ходити в білому. А я терпіти не могла біле й завжди любила яскраві барви. Я вирішила вибити цю дурість їй з голови, як тільки ми повернемося додому.
Дивно, але дочка моя рішуче завпиралась. Коли вже, бувало, щось їй стрелить у голову, то впреться, як осел, і нітрохи не поступиться. Буває таке з недоумками. Ми з нею добряче посварились. Місіс Клементс це, мабуть, не подобалось, і вона запропонувала, що забере Анну з собою в Лондон, щоб вона жила з нею. Я б і погодилась на таке, якби місіс Клементс не стала на Аннин бік, коли та затялась: «Одягатимуся тільки в біле, і край!» Але, твердо вирішивши, що Анна не повинна вдягатися в біле, і зненавидівши місіс Клементс за те, що вона виступила проти мене, заступилася за мою дочку, — я сказала «ні» твердо й остаточно. Отак дочка лишилася зі мною, і внаслідок цього сталася перша серйозні сварка з моїм приятелем через його таємницю.
Минуло чимало часу від тих подій, про які я Вам оце розповідала. Я переїхала до нового міста і вже не перший рік там жила, неухильно поновлюючи свою репутацію та помалу здобуваючи становище серед шанованих людей міста. Цьому вельми посприяло те, що дочка моя жила коло мене. Її сумирність і примха вбиратися в біле викликали деяку симпатію. Я перестала воювати з її улюбленою забаганкою. Адже щось від тієї симпатії мало згодом перепасти й мені. Так воно й було. Саме тоді мені запропонували орендувати два найкращі місця в церкві, а відтак і священик уперше мені вклонився.
Отак воно все й текло, коли це одного ранку я дістала листа від того високородного джентльмена (нині покійного) у відповідь на мого, де я його попереджала, згідно домовленості, про мій намір трохи проїхатись — перемінити обстановку й подихати вільним повітрям.
Певне, коли він прочитав мого листа, грубість узяла в ньому гору над розважливістю, бо відповів він мені відмовою в таких обурливо нахабних виразах, аж я втратила самовладання й відгукнулася про нього в присутності моєї дочки як про «підлого самозванця, що його я могла б погубити на все життя, аби тільки захотіла розтулити рота й виказати його таємницю». Тільки це й сказала. І тут-таки похопилася, завваживши вираз обличчя моєї дочки, — вона дивилася на мене з жадібною цікавістю. Я негайно звеліла їй вийти з кімнати й не заходити, поки я не заспокоюсь.
Признаюсь Вам, невесело було у мене на душі, коли я добре поміркувала про свою необачність. Того року Анна була якась ще дурніша й навіженіша, ніж звичайно. Я жахнулась, коли подумала, що вона може випадково повторити мої слова десь у місті й назвати при цьому його ім'я, коли хтось цікавий почне її розпитувати. Я страшенно злякалась можливих наслідків. Далі цього мої найгірші побоювання не йшли. Я була зовсім не готова до того, що сталося в дійсності, — наступного ж дня.
А наступного дня він без будь-якого попередження з'явився до мене.
З перших же його слів і з тону, дарма що похмурого, я зрозуміла: він уже кається у своїй зухвалій відповіді на моє прохання і приїхав, хоч і в препоганому настрої, налагодити наші стосунки, поки ще не пізно. Побачивши в кімнаті мою дочку (я боялась відпускати її від себе після того, що сталося напередодні), він звелів їй вийти. Обоє вони недолюблювали одне одного, і він, боячись розгнівити мене, зігнав своє зло на ній.
— Лишіть нас! — кинув він їй через плече.
Вона й собі глянула на нього через плече й не зворухнулась.
— Ви чуєте? — заревів він. — Вийдіть із кімнати!
— Розмовляйте зі мною чемно, — заявила вона, спалахнувши.
— Витуріть цю ідіотку! — сказав він, дивлячись на мене.
Вона завжди носилася з дурним своїм почуттям власної гідності, й слово «ідіотка» вмить вивело її з рівноваги. Перш ніж я встигла втрутитись, вона люто кинулася до нього.
— Зараз же просіть у мене пробачення, — вигукнула вона, — а то біда вам буде! Я викажу вашу таємницю! Я можу погубити вас на все життя, якщо тільки захочу розтулити рота!
Мої ж слова! Вона повторила їх достеменно так, як я їх вимовила напередодні, — повторила при ньому, наче свої власні. Йому як заціпило; білий став, мов папір, на якому я пишу зараз. Я мерщій виштовхала її з кімнати. А коли він оговтався...
Ні! Я надто шанована жінка, щоб повторяти те, що він сказав, коли оговтався. Моє перо — це
