Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго

самого роду людського, Тож існує певна ієрархія, Гадаю, що так, А для тварин, від амеб і до синього кита, Так само, А для рослин, від бактеріофагів і до гігантської секвої, раніше називаної мамонтовим деревом з огляду на розмір, Скільки мені дано знати, з усіма ними те саме, Тобто в кожного своя смерть, особиста й нікому іншому не передавана, Так, А далі ще дві загальні смерті, по одній на кожне природне царство, Саме так, І цим вичерпується єрархічний розподіл повноважень, делеґованих танатосом, запитав учень філософа, Засягу моєї уяви вистачає, щоб побачити ще одну смерть, остаточну й найвищу, Це ж яку, Ту, що зруйнує всесвіт, саме їй насправді пасує назва смерти, хоча, коли це станеться, вже не буде кому її вимовити, а все інше, про що ми тут говорили, то тільки невеличкі подробиці, дурнички та й годі, Отже, смерть не одна, підбив непотрібний підсумок учень філософа, Саме це я вже заморився тобі пояснювати, Це означає, що одна смерть, тобто наша, припинила діяти, а інші, рослинна та тваринна, й надалі в силі, вони незалежні одна від одної й мають кожна свою ділянку, То ти вже в цьому переконався, Еге ж, Тоді йди й розкажи про це громаді, сказав дух, що ширяв над водою акваріуму. Отак полеміка й розпочалася.

Перший арґумент проти зухвалого твердження духа, що ширяв над водою акваріуму, сходив на те, що його речник був не дипломованим філософом, а всього-на-всього учнем, який устиг засвоїти тільки дрібку підручникових відомостей, елементарних, неначе амеба, та ще й насмиканих то тут, то там, клаптикових і розрізнених, без голки з ниткою, які б їх ізшили докупи, нехай навіть в усій строкатості барв і форм, одне слово, то була філософічна школа, що її можна було б назвати блазенською, або еклектичною. Однак цим питання далеко не вичерпувалося. Хоча головна суть твердження йшла, поза сумнівом, від духа, що ширяв над водою акваріуму, перше ж ознайомлення з діалогом, викладеним на двох попередніх сторінках, давало підстави визнати, що філософський учень теж долучився до зародження цієї цікавої ідеї, принаймні в ролі слухача, доконечного діалектичного чинника ще від сократівських часів, про що всім відомо. І годі було заперечити щонайменше одну річ, що людські істоти не вмирали, а інші тварини так. Коли ж брати рослини, то перша-ліпша особа, навіть геть не обізнана в ботаніці, легко могла констатувати, що вони, як і раніше, народжувалися, розпускалися, далі в’янули й потім засихали, і якщо оцей кінцевий етап, чи вже супроводжуваний гниттям, чи ні, не називати смертю, то нехай хтось спробує це пояснити в переконливіший спосіб. Той факт, що тутешні люди не вмирають, а всі інші живі істоти так, закидали деякі опоненти, слід тлумачити лише як доказ того, що нормальність іще не остаточно зникла з цього світу, а якнайнормальнішим буде, шкода й мови на це, вмерти, коли прийшов твій час. Еге ж, умерти, а не встрявати в суперечки про те, чи смерть була наша від самісінького народження, чи випадково звернула на нас увагу просто мимохідь. В інших країнах люди й надалі собі вмирають, і здається, що це не робить їх нещасливішими. Спочатку, звісна річ, були заздрощі, були різні таємні заходи, траплялися поодинокі спроби наукового шпигунства, щоб вивідати, я´к нам таке вдалося, але зважаючи на всі ті проблеми, що відтоді на нас посипалися, загалом поміж людности цих країн переважало ставлення, передаване словами, Хай бог милує.

Церква, як і слід було очікувати, вийшла, а радше виїхала верхи на поле прі на своєму незмінному муштровому коні, а саме, шляхи господні є такі, які вони завжди були, незбагненні, й у переказі звичайною, нехай навіть трохи блюзнірською, мовою це означає, що нам не вільно підглядати крізь щілину небесної брами за тим, що діється всередині. Говорила церква й про те, що тимчасове й більш чи менш тривале припинення дії природних причин і наслідків не було, властиво, нічим посутньо новим, досить пригадати собі незліченні дива, вчинені з призволення божого за останні двадцять століть, а єдина відмітна риса теперішніх подій полягає в масштабах дива, адже те, що раніше зазвичай торкалося однієї особи, завдяки її індивідуальній вірі, тепер перемінилося на явище всеохопне, неперсоналізоване, й власницею еліксиру безсмертя стала, так би мовити, ціла країна, не тільки віряни, які, за логікою, заслуговують на вирізнення, а й атеїсти, агностики, єретики, схизматики, безбожники всіх мастей, бузувіри, добрі, лихі та геть плюгаві, чеснотливі та приналежні до махвії, кати та жертви, поліцаї та злодії, вбивці та донори крови, несповна розуму та при здоровому глузді, всі вони, всенькі без винятку, були рівночасно свідками та отримувачами найвищого з коли-небудь зазнаних див, віч­ного життя тіла, навічно з’єднаного з вічним життям душі. Католицьким єрархам, починаючи від єпископів і вище, нітрохи не сподобалися ці містичні фіґлі від їхніх, спраглих див, кадрів середньої ланки, тож як наслідок з’явилося дуже становче звернення до вірян, де, крім неуникненної згадки про незбагненність шляхів господніх, підкреслювалося те, що вже з самого початку відрухово висловив був кардинал у перші години кризи в телефонній розмові з прем’єр-міністром, коли, подумки поставивши себе на місце папи й просячи в бога пробачення за таку простакувату зарозумілість, він запропонував нову тезу про відтерміновану смерть в надії на стільки разів уже хвалену мудрість часу, з якої випливає, що завжди приходить завтрашній день і приносить розв’язання тих питань, які сього­дні здавалися нерозв’язними. У листі до очільника своєї улюбленої газети один читач оголошував себе готовим пристати на думку, що смерть постановила сама себе відтермінувати, але водночас із належною пошаною просив пояснити йому, звідки про це дізналася церква, і якщо вона справді настільки обізнана в цих справах, то їй би мало бути відомо, як довго цей термін триватиме. У редакційній примітці газета нагадувала читачеві, що то була тільки пропозиція щодо лінії поведінки, дотепер, зрештою, не переведена в життя, а це мало б означати, згідно з її висновком, що церква знає про це стільки ж, скільки ми, тобто нічого. У цей момент хтось написав статтю з вимогою повернутися до того питання, з якого почалася дискусія, тобто, чи смерть одна, чи смертей багато, чи треба казати смерть в однині, чи смерті в множині, й принагідно, не випускаючи пера з руки, розкрити ту правду, що церква, обравши таку двозначну поставу, просто зволікає з відповіддю й намагається виграти час, а тому й заходилася тягти жабу за жабра та ворожити, неначе баба, надвоє. Перший із цих народних зворотів неабияк спантеличив журналістів, які ніколи в житті нічого такого не читали й не чули. Утім, здорова професійна конкуренція спонукала їх пошукати за розгадкою загадки, й вони витягли з полиць словники, якими час від часу послуговувалися, пишучи свої статті та замітки, й почали з’ясовувати, до чого тут ця земноводна істота. Не знайшлося в них нічого, тобто знайшлися жабра, знайшлася жаба, знайшлося дієслово тягти, але глибинний сенс усіх трьох слів укупі вилущити їм не пощастило. Аж нарешті комусь спало на думку покликати старого брамника, який багато років тому приїхав із села і з якого всі сміялися,