Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго

почалося нове життя. І все це завдяки добрим послугам і невичерпному сейфові махвії. Вона надала субсидії столичним і міським конторам з усієї країни, щоб ті повідкривали свої філії якнайближче до кордону, ясна річ, із компенсацією витрат, а також подбала про чергування лікарів із завданням чекати на померлих і засвідчувати їхню смерть, як тільки вони повернуться на територію власної держави, домовилася вона й з місцевим самоврядуванням, щоб похорони, від неї зорганізовані, відбувалися без жодних затримок в усяку годину дня чи ночі, коли тільки виникне така потреба. Усе це, звісно, мало свою ціну, й немалу, але справа залишалася прибутковою, адже в рахунку тепер на перше місце вийшли послуги додаткові та ексклюзивні. Та раптом, зовсім несподівано, пересох кран, з якого щедро й невпинно тік струм безнадійних хворих. Здавалося, що родини, враз схаменувшися, переговорили між собою й припинили посилати своїх близьких і коханих на смерть у далекі краї, любиш яблучко, люби й оскомочку, каже прислів’я, ми ж із ними маємо ділити не тільки добрі часи, коли він чи вона були при силі та здоров’ї, а так само й часи погані, коли з неї чи з нього сиплеться смердюче порохно, так що й миття не допомагає. Для похоронних контор нестримні радощі змінилися глибокою розпукою, знову занепад, знову принизливо ховати канарків, котиків, песиків і всяку іншу животину та дробину, черепаху, папугу, вивірку, окрім хіба ящірки, бо другої такої, що сиділа б у хазяїна на плечі, не знайшлося. Спокійно та незворушно махвія з’ясувала причини. Усе було просто. Родини призналися, мало не завжди говорячи недомовками та натяками, що в часи підпільного промислу то було одне, тоді близьких і коханих вивозили потайки й поночі, а сусідам не було як знати, чи ті й надалі лежать на смертній постелі, чи вже десь поділися. Брехати й побиватися було неважко, Та лежить собі, коли сусідка питала в під’їзді, А як там дідусь. Тепер усе мінялося, смерть ставала загальновідомою, імена та прізвища з’являлися на табличках над могилою, за кілька годин до задрісного та злоязикого сусідства доходила вістка про дідусеву смерть, на яку був тільки один спосіб, а це означало, хоч круть-верть, хоч верть-круть, що власна родина, жорстока й невдячна, відправила була його на кордон. Нам із того сором і ще раз сором, визнавали вони. Махвія дослухалася й пообіцяла над цим подумати. Надумала вона менше, ніж за добу. Смерть, за прикладом діда з п’ятдесят четвертої сторінки, на власне бажання померлих, це підстава реєструвати їх у свідоцтві як самогубців. Із крану знову потекло.

Не все в країні безмертя виглядало аж так ницо, як щойно розказане, й не в усі прошарки суспільства, поділеного між надією вічно жити та страхом ніколи не вмерти, ненажерливій махвії вдалося загнати свої криві пазурі, розбещуючи душі, підкоряючи собі тіла, паплюжачи ще збережені невеликі рештки давньої доброзвичайности, коли конверт, від змісту якого відгонило шматом гнилої ковбаси, негайно вертано тому, хто його вислав, із твердою та недвозначною відповіддю на кшталт, Накупіть за ці гроші іграшок своїм дітям, або, Ви, мабуть, помилилися адресою. Гідність була тоді різновидом пихи, доступним для всіх суспільних верств. Попри все, незважаючи на фальшиві самогубства та брудні оборудки на кордонах, тутешній дух і надалі ширяв над водами[5], не над морськими чи океанськими, бо ті омивали інші, далекі краї, але над озерами та річками, над потічками та струмками, над калюжами після дощів, над світлими дзеркалами колодязних глибин, звідки найкраще усвідомлюється небесна височінь, та навіть, хоч як це дивно казати, над гладенькою поверхнею акваріумів. І таки ж саме тоді, коли його мимоглядний позирк зупинився на червоній рибці, що підпливла до поверхні води хапати повітря, й коли він почав пригадувати, вже трохи зосередженіший, скільки часу ту воду не міняно, адже саме в цьому сенсі треба було розуміти ненастанне пробиття рибкою тонесенької плівки між водою та повітрям, власне в цю мить одкровення учневі філософа в усій гостроті та очевидності спало на думку питання, якому судилося породити найзапеклішу та найгарячішу полеміку з усіх, що коли-небудь бували в історії країни безсмертя. Ось що запитав в учня філософа дух, який ширяв над водою акваріуму, А ти вже думав над тим, чи смерть однакова для всього живого, для тварин, включно з людською істотою, для рослин, включно з травою, топтаною ногами, та з мамонтовим деревом із сотню метрів заввишки, чи однакова смерть для людини, яка знає, що помре, та для коняки, якій це знання неприступне. І далі він запитав, У яку мить померла гусінь шовкопряда, залялькувавшись у коконі та засунувши за собою двері, яким чином могло життя однієї істоти постати зі смерти іншої, життя метелика зі смерти гусені, з аж такими різними виявами однієї тотожности, чи, може, гусінь не померла, бо її життя триває в метелику. Учень філософа відповів, Гусінь не померла, то метелик помре, коли відкладе яйця. Я це знав, коли тебе ще не було на світі, промовив дух, що ширяє над водами акваріуму, гусінь не померла, всередині кокона не лишилося трупа після вильоту метелика, ти сам це сказав, одне народилося зі смерти іншого. Це називається перевтілення, всі знають, що воно таке, поблажливо озвався учень філософа, Це слово гарно звучить, багатонадійно та певно, сказав перевтілення й пішов собі далі, ти наче й не бачиш, що слова`, то тільки наліпки на речах, а не самі речі, ти ніколи не знати­меш, які є речі, чи хоча б які є їхні справжні назви, бо ті назви, які ти їм дав, є тільки тим, чим вони є, від тебе даними назвами, Хто з нас філософ, Ні ти, ні я, але ти тут за учня філософа, а я просто дух, що ширяє над водою акваріуму, Ми ж говорили про смерть, Не про смерть, а про смерті, я запитав, чому не вмирають людські істоти, а інші тварини вмирають, чому одним безсмертя, а іншим ні, коли життя цієї червоної рибки добіжить кінця, й маю тебе попередити, що чекати вже недовго, якщо не поміняти воду, чи ти ладен будеш признати в її смерті оту іншу смерть, від якої ти сьогодні начебто убезпечений, невідь-чому, Раніше, під ту пору, коли люди ще вмирали, в тих нечастих випадках, коли я мав нагоду бачити недавно померлих, мені ніколи не спадало на думку, що їхня смерть, це та сама, якою колись і я помру, Бо в кожного з вас власна смерть, від самого народження несена з собою в якесь потаємне місце, вона належить тобі, ти їй, А тварини, рослини, З ними, мабуть, усе проходить так само, У кожної власна смерть, Саме так, Тоді смертей багато, стільки, скільки є живих істот, що існували, існують і існуватимуть, У певному сенсі, так, Ти сам собі суперечиш, вигукнув учень філософа, Смерті кожного поодинці взятого, то смерті, так би мовити, обмеженого життя, підлеглі, вони вмирають разом із тим, кого вбили, але над ними має бути інша, вища смерть, та, що опікується сукупністю людських істот від появи