Останній спадок - Андрій Новік

— Тобто я мала покинути доньок самих?

— Відіслати їх до волохатої сраки! Не знаю. Мені байдуже!

Стен не усвідомлював, що крик став для нього звичним способом спілкування.

— Я ніколи не хотів дітей!

Мелані проковтнула язика. Усе життя вона думала, що перші місяці вагітності були дивом у їхніх стосунках. Вони сяяли та з нетерпінням очікували на оте поєднання двох таких несхожих людей. Невже все це було ілюзією?

— Але ж… ти… — Мелані не змогла закінчити речення.

— Але ж ти… — Стен передражнив дружину, розмахуючи руками й висолопивши язика. — Я завжди жертвував усім заради тебе! Заради тих двох…

— Мамо!

До кухні вбігла така сама зарюмсана близнючка Джессіка. Дівчинка хотіла сховатися від сварки в материнських обіймах, але на шляху стояв батько. Грізний, не зовсім схожий на того, якого вона зазвичай бачила, батько. Такий самий розкуйовджений і смердючий, але цього разу з чорними очима демона й надміру червоним обличчям. Немов істота з її страшних снів. Від таких треба тікати подалі.

— Я тобі зараз покажу маму!

Перекривши дорогу Джессіці, Стен потягнувся до ременя з великою металевою пряжкою з гострими літерами «XL» на ній. Напруження, крики, дитячий плач… Здавалося, у будинку не лишилося жодної краплі добра. Здавалося, від шалу ненависті здригаються навіть його стіни.

Чоловік зігнув ремінь удвоє й замахнувся на доньку. Мелані не встигла зрозуміти, що відбувається, як пасок полоснув по обличчі дівчинки. Від удару металевої пряжки брова в дитини розсіклася, губа тріснула, а передній зуб вигнувся досередини, утворивши виїмку в неіснуючій усмішці. На підлогу бризнули краплини яскравої крові. Дівчинка знепритомніла. Тиша затопила кухню.

— Поглянь, що ти накоїла! — Стен не жалкував про скоєне. Він лише м’яв ремінь у руках і дико зиркав то на Мелані, то на Сенді.

Чоловік зробив крок до дружини.

— Не підходь… — тремтячи всім тілом, прошепотіла Мелані.

— Усе, що робиться, робиться на краще! Адже так кажуть, люба?

Перед Мелані стояв уже не Стен, а щось у його подобі. Розум чоловіка витав десь поза реальним виміром, покинувши тіло на поталу люті й ненависті.

— Не підходь, благаю! — Жінка з наближенням до неї Стена на крок відступала із Сенді назад. У її свідомості не залишилося нічого, крім страху, підживлюваного інстинктом самозбереження.

— Стій на місці, кохана… я тебе не чіпатиму. Обіцяю. Просто хочу обійняти тебе й помиритися…

Очі зяяли порожнечею, усмішка — зловтіхою.

— Справді… мені жаль.

Мелані зробила ще один крок назад і вперлася сідницями в стіл. Сенді притулилася до неї збоку, обхопила руками материну ногу й сховала на ній обличчя. Тільки одна думка пульсувала в голові переляканої до кінчиків нігтів жінки. Вона закинула праву руку за спину й почала наосліп обмацувати стільницю. Пальці налапали дощечку з нарізаною цибулею. Трохи правіше лежав ніж.

7

65 км на схід від Вашинґтона, США. 29 серпня, 2015 рік

О 15:23 Білл Гендерсон поспішав до конференц-зали. Голова організації, де працює, на його думку, понад сотня ні на що не здатних приматів, не повинен ось так заледве не бігти за якимсь дурнуватим викликом секретаря. Перший дзвінок Білл проігнорував, захопившись розгадуванням кросворда. Другий не на жарт роздратував і навіть викликав думку, а чи не жбурнути його в білу, викладену плиткою стіну. Коли в туалеті дев’ятого поверху пролунав третій дзвінок, Білл Гендерсон не витримав і вилаявся.

«They found something…»[26]

Повз Гендерсона зі схиленими головами снували чоловіки в товстезних окулярах і білих сорочках із короткими рукавами. Люди, що не бачили денного світла більшість днів у тижні та втрачали мізерні залишки енергії на впорядкування отриманих на свої електронні пошти паперів і відеофайлів. Окремі з них так збіліли від браку ультрафіолету, що, здавалося, могли загубитися на тлі білосніжної, де-не-де потрісканої стіни. Білл Гендерсон цінував лише продуктивність праці, досягнуту завдяки багаторічному стажеві та відданості керівництву. Кожен рух найманого працівника він сприймав із байдужістю та природною огидою. «Я всміхнуся тим слимакам лише тоді, коли хтось із них помре, виконуючи свої обов’язки, — повторював містер Гендерсон, — бо це означатиме, що падлюка віддала власне життя праці. Це гідне пошани. В іншому разі працівник повинен розтовкти свій череп об бетон, мусить лягти кістьми, але виконати свою срану роботу!»

У спітнілій від хвилювання руці знову завібрував iPhone. Четвертий виклик! Це щось надприродне: ще ніколи від керівництва не вимагали присутності на нараді так негайно. Це неймовірно дратувало, проте й лякало водночас.

Білл збив виклик одним простим рухом пальця й пришвидшив ходу. Перейти на біг означало принизитися.

Ще кілька кроків — і ліворуч з’явилася довжелезна, метрів із п’ятнадцять, стіна з тонованого скла. З іншого її боку вирував такий гамір, що вона буквально аж вібрувала.

— Містере Гендерсон, — до чоловіка підскочив згорблений, нещасний на вигляд представник офісного планктону зі стосиком паперів, обклеєних помітками та виносками, — я хотів би, щоб ви…

— Get off[27], — випалив начальник і злісно зиркнув на підлеглого.

Двічі повторювати не довелося. Юнак обернувся й потупцяв назад, до своєї позбавленої сонця та надій на кар’єрне зростання нори.

— Білле, ти тут. — Обличчя його заступника полегшено зм’якло, коли він побачив шефа в конференц-залі.

— Ґреґоре. — Білл Гендерсон обмежився кивком голови й обвів поглядом продовгуватий овальний стіл.

Він сподівався побачити стіл заповненим. Чотирнадцять істот вищого ґатунку, як зазвичай, — так називав він їх подумки. Проте присутніми були лише четверо: прес-секретар Аманда Ворд, голова відділу інформаційної розвідки Деніел Рамірес, заступник голови програми, Білла Гендерсона, Ґреґор Бойд і худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, якого Білл бачив уперше. Усі щільно вмостились один біля одного за столом, але всидіти, вочевидь, не міг ніхто. Ґреґор узагалі походжав конференц-залою вперед-назад, нервово потираючи долоні.

— Це ти сказав Кейтлін надзвонювати, наче в неї проказа? — Гендерсон уп’явся гнівними очима у свого заступника.

— Ми не могли тебе знайти…

— А де, чорт забирай, ви мене шукали? — За п’ятдесят чотири роки нервових зривів гнівні розноси стали звичним стилем поведінки Гендерсона.

— Усюди. Не зважай. Ти мусиш дещо побачити.

— А це хто?

Гендерсон кивком голови вказав на хлопця, що сидів, мовчки вдивляючись у відкритий перед ним ноутбук. Керівник не бажав переходити до справ, не нагадавши присутнім іще раз, хто тут господар ситуації. Невиразне сум’яття, що смоктало під серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владність. Чоловік запустив товсті, як сардельки, пальці в рідке волосся, надаючи йому бодай