Згадай мене - Уляна Пас

Пари минають швидко, можливо тому, що я із захопленням чекаю, коли зможу почати працювати. Тільки-но дзвонить дзвінок, швидко прощаюся з Анею і першою залишаю аудиторію. 

Вже через десять хвилин проходжу в кафе і шукаю поглядом Женю. Вона також бачить мене і привітно махає рукою. Наступні дві години саме вона вводить мене в курс справ і стежить за моєю роботою. Виявляється, все не так просто, як мені здавалося, але за час, поки була у кафе, жодного разу не подумала про Рому. А це вже хороший знак! 

- Ти молодець, Діано! - хвалить мене Женя, коли кафе зачиняється. - Завтра знову виходь. Гості задоволені твоєю роботою, і я також. 

- Мені приємно це чути! - моїй радості немає меж. Разом з Женею залишаємо кафе, але коли бачу знайомий червоний автомобіль біля входу, усмішка зникає.

- Який красунчик! - мрійливо заявляє Женя, коли бачить Захара. Хлопець виходить з автомобіля, тримаючи у руках букет троянд. - Знаєш його? 

- Це Захар, мій колишній хлопець, - бурчу. - Що ти тут робиш? - звертаюсь до нього, коли наближається. 

- Хотів привітати з завершенням першого робочого дня! Це тобі! - простягає мені квіти і доводиться їх взяти. - Давай додому підвезу.

- Послухай… - я зовсім не хочу, щоб Захар думав, що між нами щось може бути. 

- Я нічого від тебе не вимагаю. Просто хочу допомогти. Пізно вже, - миттєво перебиває мене хлопець. - Ми ж друзі, Ді. Чи не так?

Важко назвати другом того, з ким цілувалася і навіть думала про більше. Та якщо Захар дійсно хоче просто допомогти, то чому б і ні? На вулиці початок десятої і хто знає, чи їздить автобус у такий час. 

- Бувай, Женю! - кажу на прощання дівчині і сідаю в авто до Захара. Поки він вмощується за кермом, пишу повідомлення мамі, що вже їду додому. 

Захар поводиться стримано і з цікавістю розпитує мене про роботу. За розмовами навіть не помічаю, як авто зупиняється біля мого дому. Виявляється, Захар хороший співрозмовник, і, можливо, він говорив правду, коли називав нас друзями. 

- Дякую тобі, - кажу абсолютно щиро. 

- Якщо хочеш, я буду забирати тебе кожного вечора після роботи. Мені неважко, - заявляє хлопець. 

- Думаю, це зайве, - кажу стримано. - У тебе ж і своє життя є. 

- Ді, я вже говорив, що хочу спробувати ще раз… - Захар нахиляється до мене, і ця близькість змушує мене напружитися. 

- А я говорила, що не хочу, - твердо відповідаю. - Принаймні поки що. Тому пробач, але… мені час.

Залишаю автомобіль зі змішаними відчуттями. Захар може бути хорошим, але його бажання бути разом мене дратує. 

Притискаючи до себе букет, проходжу в будинок, де всюди горить світло. Встигаю тільки роззутися, коли чую сміх батька і голос мами. Здається, у нас гості, адже в коридорі крім нашого взуття є ще жіночі туфлі і чоловічі фірмові кросівки. Неприємне передчуття стискає груди, коли прямую до вітальні. Навіть про квіти у руках забуваю, коли завмираю на порозі. 

- О, люба! Як добре, що ти повернулася! - мама підводиться на ноги і швидко прямує до мене. Я ж, своєю чергою, не можу відвести погляду від Роми, котрий розслаблено сидить за нашим столом і розглядає квіти у моїх руках.

- Милий букет! - говорить байдужим тоном, а я чомусь почуваюся ідіоткою. Стою, наче води в рота набрала, і не маю сил сказати хоча б щось. 

- Дякую! - вичавлюю з себе і, не вигадавши нічого кращого, швидко розвертаюся і прямую на другий поверх у свою кімнату. Ставлю квіти на стіл, а сама сідаю на ліжко та обіймаю себе руками.

Це просто насмішка долі якась! Я так відчайдушно прагну викреслити Рому зі свого життя, а він постійно поруч! 

Стук у двері змушує мене напружитися. Сподіваюся, що це мама, адже бачити тут когось іншого зовсім не хочу.

- Заходьте! - кричу і затамовую подих, чекаючи, хто ж це заявився до мене. 

- Поговоримо? - на порозі з'являється Рома, а я намагаюся не розсміятися істерично. Ну чому з усіх присутніх сюди прийшов саме він?