Згадай мене - Уляна Пас

Рома не з'являється на першій лекції і на другій також. На великій перерві ми з Анею прямуємо в їдальню, і поки подруга злиться на несправедливість життя, я думаю над тим, як сьогодні мине моя зміна в кафе. 

- О, а ось і Рома! - радісно випалює Аня, наближаючись до вікна. Я також бачу, як він залишає свою машину на стоянці і швидко прямує до входу. І хоча Рома зовсім мене не пам'ятає, я знаю його як облупленого. Різкі рухи і брови, зведені до перенісся. Рома злий, схоже, щось сталося. 

- Ти на обід йдеш? - питаю в Ані, котра швиденько поправляє макіяж. У минулому я одразу ж бігла до Роми і запитувала, що сталося. А зараз я змушена ігнорувати його. Не думаю, що хлопець буде щасливий, якщо я почну щось у нього запитувати. 

- Та який обід, Ді? Йди сама! - бурчить Аня і продовжує розглядати Рому через вікно. Я ж тільки фиркаю і залишаю її у коридорі. 

В їдальні багатолюдно, тому взяти собі обід вдається не одразу. Тільки от коли настає моя черга робити замовлення, у голові щось перемикається, і я беру не те, що збиралася. 

Замовляю кілька пиріжків з собою і купую дві кави з автомата. Можливо, роблю помилку, дуже велику, але ігнорувати те, що відбувається, не хочу. У минулому, коли Рома сварився з батьком, він завжди приходив у школу чи універ у такому настрої. Я знала, де його шукати, тому одразу йшла туди, прихопивши щось смачненьке. 

Тільки от цього разу почуваюся шалено ніяково. Кава обпікає пальці, але я готова терпіти цей біль, лиш би не перемикатися на щось інше. Якщо Рома зараз мене відправить  кудись далеко, я остаточно переконаюся, що надії немає і не варто сподіватись на диво. Але є ще один варіант! Що, коли йому потрібна моя підтримка зараз? 

Без сумнівів прямую на стадіон, де зараз нікого немає. Погода хмарна, а на вулиці холодно, але мене це не зупиняє. Рому бачу одразу, адже він зайняв звичне для себе місце посередині. Його голова низько опущена і поки що він не бачить мого наближення.

- Я думаю, кава зараз буде доречною, - зупиняюся поруч з ним і намагаюся бути сильною. Не хочу, щоб він мене проганяв! 

- Ти що тут робиш? - Рома піднімає на мене погляд і спочатку здивовано розглядає картонні склянки у  мене в руках, а тоді мене саму. 

- Прийшла тебе рятувати! - якомога впевненіше заявляю і сідаю на лавку поруч з хлопцем. - Ось! Впевнена, що ти голодний!

Щоб розвіяти збентеження, беру собі один пиріжок, а інший подаю хлопцеві. Він розглядає його так, наче це бомба, а не їжа, але все ж таки бере в руку.

- Чому ця ситуація здається мені знайомою? - питає, роблячи ковток кави. 

- Тому що ми неодноразово сиділи тут з тобою, коли ти сварився з батьком,  - пояснюю. - Я побачила тебе через вікно і зрозуміла, що історія повторюється. Хоча мені здавалося, що тепер у тебе хороші стосунки з ним.

- Батько змушує мене переїхати до нього, - несподівано заявляє Рома.  - А я не хочу залишати маму і… цей будинок здається мені дуже особливим. Хочу залишатися у ньому. 

- Ти завжди так говорив, - усміхаюся. 

- Як? - цікавиться Рома.

- Що ніколи не залишиш маму і… мене, - на останньому слові голос таки зривається. Головне зараз - не розплакатися, а то буде дуже соромно. 

- А ось ви де! - несподівано до нас наближається Аня, і вся магічність моменту розвіюється. 

Видно, що Рома збирався щось сказати, але передумав. Мабуть, ці слова не призначені для сторонніх вух. 

Аня сідає з іншого боку від хлопця, а я відчуваю себе зайвою. Саме тому підводжуся на ноги і відступаю на крок. 

- Все буде добре, Ромо. Не засмучуйся! - розумію, що маю це сказати і відчуваю полегшення, коли хлопець ледь помітно усміхається. 

Я йду, не озираючись, але однаково відчуваю на собі погляд хлопця. Дивно, але сьогодні я не готова злитися на нього. Чудово знаю, яким пригніченим він бував після розмов з батьком. Напевно, Аня зробить все, щоб підняти йому настрій. Мені неприємно від такої думки, але вдіяти нічого не можу. 

Повертаюся в аудиторію перед дзвінком, а Роми з Анею все немає. Коли ж бачу, як вони прямують до автомобіля хлопця удвох, всередині щось неприємно стискається. Здається, Аня вигадала кращий спосіб розвеселити Рому, аніж я пиріжками. І мені б радіти з цього приводу, але куди там! На серці неспокійно і складається враження, наче я щось пропустила. Щось дуже серйозне. 

На жаль, не можу зрозуміти, що це. Здається, наче відповідь лежить на поверхні, але я її не бачу. Дивно виходить… Рома мене не пам'ятає, а таке враження, наче це я забула про щось дуже важливе, що стосується наших стосунків.