Згадай мене - Уляна Пас

Рома впевнено проходить у мою кімнату і зацікавлено озирається навколо. Він був тут багато разів, але саме зараз у мене таке враження, що Рома тут вперше. Швидше за все, йому також так здається. 

- Про що нам говорити? - стримано питаю. Не хочу, щоб він бачив, наскільки мені ніяково, тому доводиться зібрати докупи усю свою силу волі. 

- Ти не зраділа, коли мене побачила. Пробач. Це мама захотіла навідатись до вас, навіть пиріг спекла, - мені здається, чи Рома зараз виправдовується?

- Я просто здивована. Зараз переодягнуся і зійду вниз, - підводжуся на ноги і стаю навпроти хлопця. 

- Твоя мама сказала, що ти працюєш у кафе. А квіти звідки? Подарували гості закладу? - Рома уважно розглядає букет, що лежить на столі, а мене його допит починає дратувати. 

- Квіти від друга, - кажу стримано. - Можеш залишити мою кімнату? Мені переодягнутися треба.

Рома не поспішає виконувати моє прохання. Він проходить до стінки з цілою купою фото в рамках. Я одразу розумію, що його так зацікавило. У хлопця вдома точно така ж колекція. 

- Навіщо ти тримаєш ці фото? - він бере в руки одну рамку з фотокарткою, де ми обіймаємося біля його Ауді. Це був той день, коли він купив її і хизувався переді мною. 

- Не тримаю, а бережу, - швидко наближаюся і забираю рамку з рук хлопця. - На відміну від тебе, я нічого не забула. 

Знаю, що трохи жорстоко, адже хлопець не винен у тому, що сталося, але інакше просто не виходить. Мені важко вдавати, що все гаразд, коли насправді все зовсім не так. Я хочу знову побачити усмішку друга, обійняти його і поїхати кудись тільки удвох. Натомість я бачу холодну відчуженість, котра боляче коле. 

Рома хоче щось сказати, тільки рота відкриває, але не встигає, тому що до нас зазирає моя молодша сестра. 

- Ви чого тут застрягли? - похмуро розглядає Рому. - Мама кличе за стіл. 

- Вже йдемо, малявко! - хлопець підморгує моїй сестрі, а у мене мороз шкірою від його слів. Рома завжди називав Дашу малявкою і навіть зараз нічого не змінилося. Чому ж тоді саме зі мною все так плачевно? 

На щастя, мою кімнату він таки залишає. Одразу замикаю її на ключ зсередини і змінюю одяг на більш зручний та домашній. Стара, але моя улюблена футболка з єдинорогами та короткі джинсові шорти. Волосся збираю у хвіст і ось в такому вигляді прямую на перший поверх. 

Є надія, що гості вже пішли, але вона не здійснюється, тому що Ірина з Ромою все ще за столом. На останнього намагаюся не дивитися і сідаю на іншому краю, якомога далі від нього. 

- Діано, твоя мама сказала, що ти на роботу влаштувалася. Це правда? - запитує Ірина. У мене з нею хороші відносини, тому відповідаю спокійно.

- Так, правда. Кафе біля універу, тому їхати не треба. Захотілося чогось новенького. До того ж у моєму віці варто вчитися бути самостійною. 

- Ти така молодчина! - продовжує Ірина. - Я завжди знала, що ти розумниця. Правда, Ромо? 

За столом настає неприємна пауза. Здається, Ірина зовсім забула, що не варто зачіпати таку тему. Рома хмуриться і мовчить, а мені хочеться голосно фиркнути. От не розумію, чому так важко просто взяти і змиритися з такою реальністю. Життя продовжується і не варто зациклюватися тільки на одній людині. Шкода лише, що зробити це не так просто, як хотілося б. 

- Правда, - сухо відповідає і підводиться на ноги. - Мамо, нам вже час. 

- А, так, звісно, - Ірина збентежено усміхається і підводиться на ноги. - Дякую за вечерю! Чекаємо вас у гості!

Поки всі прощаються у коридорі, я не поспішаю туди. Натомість кидаю у тарілку трохи салату та печені і вечеряю. Ця зустріч добряче збила мене з пантелику, а слова самого Роми не менше. 

- Пробач, що не попередила, - мама повертається у вітальню і сідає поруч. - Чесно кажучи, я думала, що Ірина буде одна. 

- Все гаразд, - вдаю, що поява колишнього друга зовсім мене не зачепила. - Ми не можемо вічно ховатися одне від одного. Життя продовжується, ну а ми залишаємося сусідами. 

Але більше не друзями…

Наступного ранку автомобіля Роми вже немає біля будинку. Не скажу, що розчарована, але з'являється запитання, куди він поїхав так рано. Після вчорашньої зустрічі та короткої розмови у мене в кімнаті запитань стало ще більше. Я розгубилася, і такий стан зовсім мені не притаманний. Знаю і вкотре повторюю собі, що варто просто відпустити, але нічого не виходить. 

Рома мені необхідний. Мій Рома - щирий, добрий і завжди усміхнений. Я не готова просто так його відпускати, але, якщо він сам хоче цього, доведеться змиритися. Хто я така, щоб змушувати його згадувати мене? Чому з усіх можливих варіантів він обрав саме мене? Чому не забув Аню чи власного батька, з яким були просто жахливі стосунки? Чому я? 

У голові тисяча запитань і жодної відповіді. Поки прямую до будівлі університету, не помічаю авто Роми на стоянці, отже, поїхав він не сюди. В аудиторії його також немає, і це неабияк засмучує Аню. 

- І куди він зник? - бурчить невдоволено. - Я що, даремно дві години перед дзеркалом зранку провела? 

- Ну чому даремно? Ти маєш чудовий вигляд, - кажу абсолютно щиро, на що Аня тільки фиркає.