Згадай мене - Уляна Пас

Здається, Рома знову збирається жити в будинку навпроти. У вікнах горить світло, і мені доводиться зашторити власне вікно, щоб не дивитися туди надто часто. Як на зло, його кімната якраз навпроти моєї, колись ми навіть раділи з цього приводу. Рома навіть догадувався перелізти до мене через старезний дуб, котрий стояв між нашими будинками. 

Зараз же я просто зашторила вікно і сіла просто на підлогу. Краще б він залишався у батька, так мені хоча б спокійніше було. А зараз, розуміючи, що він зовсім поруч, я не можу сконцентруватися і постійно думаю про втраченого друга. Щоб якось себе відволікти, вирішую поговорити з батьками з приводу роботи.

- Мамо, тату! - знаходжу їх у вітальні за переглядом телевізора. - Ми можемо поговорити?

- Що таке, доню? - батьки здивовано переглядаються і чекають моїх наступних слів. 

- Я хочу працювати. Знайшла чудове кафе біля універу, - випалюю швидко, поки не передумала. 

- Хіба тобі не вистачає тих коштів, що ми даємо? - дивується батько. 

- Річ не в цім, - не знаю, як пояснити їм усе, але, здається, мама і так мене розуміє. 

- Ти впевнена, що зможеш поєднувати навчання і роботу? - вона підводиться на ноги та обіймає мене за плечі. 

- Я спробую, - впевнено заявляю. - Мені це необхідно, мамо. 

- Добре, - вона усміхається, а я видихаю з полегшенням. - Тільки пообіцяй, що залишиш роботу якщо буде важко. 

- Обіцяю! - випалюю, не замислюючись.

Радісно цілую обох батьків і повертаюся у свою кімнату. Окрилена тим, що завтра зможу працювати, навіть про Рому забуваю. Шкода, що тільки до того моменту, як лягаю у ліжко. Раніше він би зі мною порадів і першим підтримав би, а зараз я одна, хоча між нами відстань всього у кілька метрів. 

Наступного ранку покидаю домівку у піднесеному настрої. Ніколи не думала, що так сильно буду радіти своєму першому робочому дню. Але, як виявляється, у житті все може бути. 

Рома вже біля свого автомобіля, якраз збирається їхати, але, коли бачить мене, завмирає. Хочу пройти непомітно, щоб не було між нами ніяких розмов, але сам хлопець, здається, думає інакше.

- Привіт, Діано! Підвезти? - кричить мені вслід, і доводиться зупинитися. Не хочу, щоб він думав, наче я уникаю його. 

- Привіт! Добре! - розвертаюся і прямую  до нього. Мій мозок просто-таки кричить сиреною, що не варто цього робити. Треба тримати дистанцію, інакше знову буде боляче. Але серце тягнеться до хлопця і жодні доводи здорового глузду його не цікавлять. 

Сідаю у салон, і Рома миттєво опиняється поруч. Почуваюся шалено некомфортно, наче поряд абсолютно чужа людина. Не знаю, про що говорити і чи варто розпочинати розмову. 

- Ти зустрічаєшся з Захаром? - питає несподівано, тому й гублюся спочатку. 

- Що? Ні! - виходить надто емоційно, і Рома також це помічає. - Між нами давно все скінчено. 

- Чому ж тоді ти проводиш з ним час? - чергове дивне запитання.

- А хіба це заборонено? - цього разу виходить грубо. Я не можу впоратися з власними емоціями. Здається, наче зараз я на американських гірках. - Ми просто знайомі, і він, як і ти зараз, підвіз мене додому. 

- Зрозуміло, - Рома відповідає спокійно, і далі їдемо мовчки. Хлопець розслаблено керує дорогим автомобілем, а я краєм ока стежу за його руками, що впевнено обхоплюють кермо. 

- Ти помирився з батьком? - знаю, що не варто лізти в особисте Роми, адже він вже не той хлопець, що ділився зі мною усім, але стримати себе також не можу. 

- Так. Він добряче мені допоміг, - відповідає, кидаючи у мій бік швидкий погляд. - І я не про тачку зараз. 

- Раніше ти казав, що ніколи не пробачиш йому зраду, а тепер приймаєш його подарунки, - додаю.

- Я вже не той Рома, якого знали усі, - хлопець зупиняє авто на стоянці і повністю повертається у мій бік. - Хоч я і не пам'ятаю тебе, але все інше є у моїй пам'яті. Люди, які з мене насміхалися і називали бідняком, зараз розглядають мене розгублено. Навіть Захар побачив у мені конкурента. Хто б міг подумати, що бути багатим - це так круто. 

- Ти дійсно змінився, Ромо, - мені боляче це усвідомлювати, але факт залишається фактом. - І не в кращий бік. 

Залишаю його авто і швидко прямую до входу. Назад не озираюся, але Рома, здається, за мною не поспішає. 

- Ти з Ромою приїхала? - дивується Аня. Вона чекала на мене біля дверей і точно бачила чудову картинку. 

- Так. Він знову живе по сусідству, - кидаю сухо і проходжу в будівлю. 

- Справді? - не зрозуміло чому радіє подруга. - Тоді мені варто зазирнути до тебе в гості після лекцій. 

- У мене сьогодні стажування, - відповідаю. 

Аня засмучується і наступні хвилин десять розповідає мені про те, що ця робота мені зовсім не потрібна. Я не збираюся з нею сперечатися і тільки киваю на знак згоди. Насправді ж у мене є власна думка. І вона мені важлива. 

Рома з'являється в аудиторії перед початком пари. Аня одразу переводить на нього всю свою увагу, а я просто вдаю, що його немає у мене за спиною. Так найпростіше, хоча й боляче.