Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

При зустрічі з Ельзою, яку він вважав більшим знавцем тонкощів німецької мови, Зубов діловито випитував у неї ці слова, уважно повторював їх, запам'ятовував. І не помічав, що ці уроки німецької мови завдають їй болю. І коли Ельза презирливо відгукувалась про його німкеню, Зубов заперечував:

— Ні, знаєш, вона все-таки нічого. Її старий полковник був добра гадюка, поводився з нею, як з бездушною лялькою, і схиляв до всілякої підлоти.

— Мовчи, — у відчаї просила Ельза. — Я не хочу цього чути!

— Але чому ж? Ти повинна все знати про цю публіку, — заперечував Зубов. — Адже Брігітта, по суті, славна… Не встигла закінчити гімназію, а її випхнули заміж. Знаєш, я її іноді просто жалію.

— Ну от! — обурено сказала Ельза. — Ще трохи — і ти станеш зразковим чоловіком фашистки.

— Та вона не фашистка, вона добра і трохи нещасна. Але зараз, здається, щаслива. — Похвалився: — І я навіть упевнений: тепер вона буде по-справжньому сумувати, коли найближчим часом знову овдовіє.

— Отже, вона тебе любить?

— В тім-то й річ. Я навіть сам не чекав. А за що?

I Зубов стенув своїми могутніми плечима. Лице його було розгублене.

— Ти, мабуть, там з нею зовсім обуржуазився, — гнівно сказала Ельза. — Розів'є вона в тобі барські нахили.

— Та ні, вона хороша жінка, — заперечив Зубов. — Просто їй у житті не везло. І не така вже вона міщанка. Пропонує: втечемо у Швейцарію і там житимемо у гірській хатинці подалі від усього світу.

— З любим рай і в курені, — роздратовано перебила його Ельза.

Зубов сказав замислено:

— Справді, я до неї тепер став якось по доброму ставитись. Розумієш, останнім часом помітив, що вона потайки від мене плаче. В чому справа? Випитував, випитував, і раптом вона зізналась. Стала на коліна і благає, щоб я їй вибачив. Ну, думаю, засипався в чомусь, і вона мене виказала. А виявилось, смішно й казати, у якогось її предка прабабка була не арійка. Ну от, вона призналась, що навіть на сповіді це приховувала.

— Виходить, особливою довірою вона тебе одаровує?

— Ну, як же, вона жінка принципова. Не захотіла обдурювати мене, через те що я, на її думку, найчистіший і зразковий арієць.

— А до чого тут ти?

— Але я ж її чоловік, з усіма наслідками, що випливають з цього. От і все.

— Закохався?

— Ну це ти даремно, — заперечив Зубов. — По-перше, ти мені сама наказала. По-друге, повторюю, я до неї ставлюсь тепер по-справжньому. А по-третє, через моє безпечне становище я можу тепер діяти активніше. З цим угорцем, Анталом Шімоном з міста Печ, колишнім шахтарем, ми розробили планчик операції на шахтах Фюрстенгрубена в околицях Освенціма, там найнеобхідніша сировина для «Фарбен». Дещо можна затопити, використовуючи паводкові води, а дещо й підірвати.

— А ночами провадите силові операції?

— Чех Ян Шишка виявився прекрасним снайпером, — ухилився од прямої відповіді Зубов.

— А ти?

Зубов усміхнувся:

— Дилетант-спортсмен. Недавно виступив у жіночому атлетичному клубі. Знаєш унтершарфюрера з гестапо? Колишній чемпіон Мюнхена з вільної боротьби. І уяви собі, кидком через плече я шпурнув його на килим так, що він зламав собі ногу, тепер лежить у госпіталі. І я послав його дружині деяку суму, щоб цим гуманним вчинком заслужити прихильність місцевих жителів.

— А вибух бомбардувальників у повітрі?

— Це без мене. Вайс дістав у своїх спеціалістів у школі ампули, що вибухають од вібрації. Ящик з вибухівкою привіз на автосклад мій товариш, німець-шофер з автобази. Та й годі. І, як бачиш, наша техніка не підводить гітлерівських асів. Деяким навіть вдається приземлитися з парашутом і чекати закінчення війни на радянських харчах.

— А про мене ти коли-небудь думаєш? — несподівано запитала Ельза.

Зубов похнюпився, пробурчав неохоче:

— Намагаюсь не думати…

— Чому?

— Адже я жонатий…

— А я думаю про тебе, — різко сказала Ельза, — і багато думаю.

— Даремно, — заперечив Зубов. — Я тепер наловчився діяти акуратно. І потім у мене тут такий надійний «дах».

— Разом з коханою, цією німкенею…

Зубов підвів голову і, дивлячись Ельзі в очі, серйозно сказав:

— Для мене вона людина. І, коли хочеш знати, я їй вдячний багато за що.

— Ну як же! — усміхнулась Ельза. — Очей не склепить, поки її коханець не зводить повернутись і переказати їй усі ті ніжні слова, що я його навчила.

— А що? — сказав Зубов. — Слова хороші, сердечні.

— Добре, — сказала Ельза, підводячись. Наказала: — Іди! І приходь тепер лише тоді, коли буде найбільша потреба.

— Але я ж за тобою все-таки сумую… — заблагав Зубов. — Знаєш, як важко довго бути без радянської людини! Я навіть худну, коли тебе довго не бачу.

— Воно й видно! — дошкульно сказала Ельза. І, холодно потисши Зубову руку, порадила: — Знаєш, ти все-таки себе бережи. — І додала пошепки: — Хоч би для того, щоб твоя мадам знову не овдовіла.

Зубов пішов, не розуміючи, чому останнім часом Ельза так дивно почала поводитись з ним: уїдливо, кривдно і разом з тим з якимось прихованим жалем.

Він мав до неї особливе почуття після того, як, ризикуючи життям, вона врятувала його від переслідувань гестапівців і зробила своїм партнером у вар'єте. Але спілкуватися з молодою жінкою і любити лише її чесноти — це було не в характері Зубова. Тому щоразу, коли вони повторювали свій акробатичний номер, Зубов, підхоплюючи її після піруету в повітрі, неохоче випускав із своїх обіймів. І коли Ельза якось дала йому ляпаса, він мусив признатися, що підкоряється цьому освіжаючому жестові тільки тому, що вона вища за нього за службовим становищем і він мусить покірливо дотримувати армійську субординацію. Щоправда, в Радянській Армії така