Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Слухайте, пане Шік. Знаєте, як карають військовополонених у нас на будівництві?

— Якщо порушення не дуже злісного характеру, кладуть на козли і дають не більше як 25 ударів по м'яких частинах тіла.

— А хто лічить ці удари?

— Звичайно, сам винний.

— А коли він після 10–15 ударів втрачає свідомість?

— Роблять перерву.

— І хто ж мусить потім лічити далі?

— Він же.

— Але людина, що тільки-но прийшла до пам'яті, не спроможна лічити.

— Звичайно.

— 1 тоді його забивають на смерть?

— Солдати діють за інструкцією, — нагадав Шік. — Лічити мусить винний, і йому ж гірше, що він не використовує цього права. — Запитав уразливо: — Вас самого хіба не шмагали в школі? І батько не шмагав? Дивно!

Щоб пригасити лютий спалах Будгофта, Вайс запропонував йому прогулятися парком. Той, трохи зніяковілий через свою запальність, охоче погодився.

Темні шеренги лип з цурпалками обрізаних гілок, льодова кірка на доріжках, тонкий жалібний місяць… Обличчя Будгофта було майже таке ж біле, як його волосся. Він сказав Вайсові з відчаєм у голосі:

— Ви не уявляєте, яке це пекло — табори!..

— Чому ж не уявляю? — Йоганн усміхнувся. — Ви, очевидно, забули, до якого роду служби я належу?

— Але ж ви не гестапівець?

Вайс відповів:

— За переконанням — ні.

Будгофт підхопив жваво:

— Ви маєте рацію, серед нас є гестапівці не за фахом, а за складом мислення.

— Ви маєте на увазі тих? — Вайс кивнув у напрямку до будинку.

Будгофт запитав:

— Ви вважаєте, що я був не правий, коли сказав, що Освенцім — центр работоргівлі?

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А чому?

— Є й інші райони таборів, не менші за масштабами.

— О! — радісно вигукнув Будгофт. — Ця ваша поправка дає мені надію, що ви не засуджуєте мене за мої слова.

— Навпаки! Я просто вважаю, що ви були не зовсім точні, характеризуючи наше місто.

Будгофт поскаржився:

— Готель, де я живу, переповнений представниками різноманітних фірм, що прибули придбати робочу силу. І, оскільки я тут уже майже абориген, вони звертаються до мене за порадами. Адміністрація табору збуває їм людей, які перебувають у такому стані, що половина з них помирає в дорозі. Це не так збитково, як дещо незручно для фінансової звітності, яка мусить зберігатися в архівах фірми.

— І що ж?

— Ну, як ви не розумієте! — розсердився Будгофт. — Адже в бухгалтерських книгах Стіннесів, Фліків, Борзігів значитимуться сотні тисяч трупів, за які було сплачено гроші.

— А до чого тут ви?

— Ну як же! Філіали «Фарбен» тут заснувалися давно, і співробітники управління робочою силою концерну вдалися до особливої бухгалтерської методики, щоб зашифрувати такі збитки.

— Виходить, представників інших фірм турбує етична сторона справи? — запитав Вайс.

— Так. І, очевидно, тому, що все це злочинно і мерзенно.

— Але це запроваджено імперським урядом — виходить, законно. І, я чув, навіть встановлено сталі ціни, щоб не було спекуляції людьми.

— Ви серйозно?

— А хіба до цього можна ставитися інакше, ніж серйозно? — в свою чергу запитав Вайс. — Але я просто констатую, що ми, німці, узаконили торгівлю людьми і це не зовсім співпадає із загальнолюдськими законами.

— Але людство нас ненавидить! — у відчаї вигукнув Будгофт.

— Ви гадаєте, що ми, німці, заслуговуємо ненависті?

— В очах інших народів — так.

— Але оце ваше визнання свідчить про те, що є різні німці.

— Ви хочете сказати, який я німець?

— Ви вже сказали.

— Я не все сказав. — На блідих щоках Будгофта виступили червоні плями. — Серед німецьких робітників, які керують на будівництві військовополоненими, є такі, що, незважаючи на те, що самі можуть опинитися в становищі цих в'язнів, всіляко їм допомагають. Адже цих наших робітників відібрало і перевірило гестапо як найбільш надійних і відданих рейху. Але ось недавно одного з них стратили за те, що він допоміг втекти групі в'язнів. І він не сам допомагав їм. Та коли втікачів спіймали, вони нікого не видали. Це справило дуже важке враження на всіх наших робітників.

— Чому важке?

— Ну як же! Росіяни — наші вороги, і вони могли назвати імена десятків німців, помститися нам, бо всіх тих, кого назвали б, безперечно, стратили б. А вони жодного не назвали. Під час втечі вони вбили охоронників, а наших двох робітників тільки зв'язали.

— Здасться, у радянських це називається почуттям пролетарської солідарності?

— Я не знаю, як це у них називається, але, як наслідок, існує думка, що серед наших робітників виникло щось на зразок таємної організації допомоги росіянам.

— Ви повідомляєте про це мені як співробітникові абверу?

— Ні, зовсім ні. Просто мені здалося, що ви… — Будгофт завагався.

— Що вам здалось? — суворо запитав Вайс.

— Ну просто, що вам не дуже симпатичні гості пані баронеси, товариство яких ми залишили.

— Ви помиляєтесь.

— Ні, — рішуче заявив Будгофт. — Я настільки не помиляюсь, що заявляю вам тут: я симпатизую моїм робітникам більше, ніж усім цим панам.

— Вам не варто багато пити, — делікатно докорив йому Вайс. — І ще більше не варто в такому стані будь із ким бути відвертим.

— Слухайте, — захоплено заявив Будгофт, — ну їх до біса! — Він махнув рукою. — Їдьмо зараз до мене в Освенцім. Я вас познайомлю з чудесними хлопцями. Один — учитель, другий, як ї